Розділ 11. Даная

Я щодуху бігла до озера. Хто б міг подумати, що драконоборець буде пити чай так довго!

Наче навмисно розтягував, смакував напій, ставив мені дурні питання.

А що за ягоди ростуть біля озера? А чому хмари червоні? А скільки сезонів існує?

Як дитина мала!

Зерата вже закотилась за горизонт і часу до того, коли зійде Ронд, залишалось зовсім мало.

Перехід до річки невороття краще за все відкривати біля води.

Прибігши на берег озера, роззирнулася.

– Чого так довго?! – гаркнув Черепус мені у вухо.

– Так вийшло! – відрубала я.

– Швидше, Данає!

Важкі, майже марунові хмари трохи розплились на темному небі і я затамувала подих. Невже спізнилась?! На щастя, нічний господар неба не поспішав з’являтись.

Вихопивши із сумки ритуальний кинджал, я глибоко різонула долоню і, вмочивши нитку-провідник у свою кров, проказала:

– Нитко, нитко, проведи,

   Дві живі душі туди,

   Де немає вороття,

   Де закінчилось життя!

Червоні краплі впали на буру траву. На якусь мить запала тиша, а потім здійнявся штормовий вітер й, підхоплюючи на своєму шляху пожовкле листя та землю, перетворився на невеличкий вихор.

Вихор все ріс і ріс, ставав дедалі ширшим.

Загострившись з одного боку він встромився у землю. Багнюка полетіла на всі сторони, так, що ми з Холодним змушені були сховатись за деревом.

Раптово вітер вщух.

А на місці вихору утворилася сповнена сяйливого марева яма. Здавалося, ніби у густому чорному тумані, плавають мільйони маленьких вогників.

– Скоріше! Стрибаймо! – прокричав Черепус і я пригнула.

Летіли ми недовго, проте відчуття було дивним, немов повітря стискає тебе з усіх боків.

Коли ноги торкнулися твердої опори я розплющила очі, під час падіння мимоволі примружилась від страху.

Навкруги було темно, світло випромінювали тільки біла широка річка й квіти, що росли на узбережжі.

Я пригледілася до води. В ній час від часу проступали жахливі, спотворені агонією, чорні обличчя із полум'яними, сіруватими очима. Широко відкриті роти викривлялись у диких вищирах.

Квіти були схожі на ту, що я побачила у книжці, хіба що, різних кольорів. Вони качалися із боку в бік, хоча я зовсім не відчувала вітру. Тьмяне сяйво від їхніх пелюсток робило поляну схожою на нескінченне різноколірне море.

– Не стовбич, Данає, ріж квітку, дракон тебе задери! – прошипів Черепус.

Від його голосу я наче прокинулася, й сама не помітила, як тіло налилося втомою. Хотілося лягти просто на землю, а краще вмочити руки у воду і заснути.

Трухнувши головою, стисла ритуальний кинджал.

Піднесла його до квітки з довгими чорними пелюстками й, схопивши її за стебло, різко різонула. На руки бризнула гаряча чорна рідина.

Ґрунт під ногами здригнувся й почувся протяжний високий свист.

– Це погано, Черепусе, що це? – спитала з острахом.

– Не знаю. Треба тікати!

Вибратися можна було тільки на протилежному березі річки невороття, для цього всього-на-всього треба було пройти через тонкий, майже прозорий місток, що висів у повітрі.

Запхавши квітку у сумку, побігла до нього. Холодний летів поряд.

– Стало холодніше, відчуваєш?

Аякже! Дихання парою виривалось із рота. Шкіра й волосся почали вкриватися крапельками льоду.

Бігти ставало дедалі важче.

Ступивши на міст, я застигла. З води підіймалися чорні страшні постаті, на примарних обличчях горіли червоним полум'ям провалля очей, беззубі роти відкривалися у беззвучних криках, проте я їх чула.

– Данає, Данає! Поможи нам, поможи! – неслося з усіх боків.

Від страху перехопило дихання і я почала задихатися.

Щось приболісно щипнуло мене за лікоть.

– Данає, чого застигла, все це не справжнє! – закричав Холодний.

Я хитнула головою – тіні зникли.

Майже добігла до кінця, коли переді мною постала до болю знайома фігура.

Зелені очі гляділи на мене з невимовною тугою, чорне волосся тугими кучерями обрамовувало прекрасне лице.

– Чому, Данає? – долетів до мене шепіт.

– Дракон тебе задери, біжи, Данає! – закричав Черепус мені просто у вухо й видіння зникло.

Я повернула голову назад і побачила двох величезних Ротасів, що вибігли з темряви.

Ми неслись так швидко, що коли нас викинуло назад до озера, то я, не втримавшись, розтягнулася на землі, а слідом впав Черепус.

Страшний вий за спиною різко обірвався і яма зникла.

– Чому ніде не пишуть, що річка невороття така небезпечна? – спитала сівши.

– А що б це змінило? – спитав Холодний важко видихаючи непотрібне йому повітря – До того ж не дурень її так назвав. Все, діставай казан.

За допомогою вірної магічної нитки розвела невеличкий вогонь й повісила над ним своє знаряддя.

Потихеньку вкидала потрібні інгредієнти. Останньою влила свою кров.

– Готово! – майже радісно скрикнула.

Однак у серці ширилась вирва. Невже я більше його ніколи не побачу?

Ні жовті яскраві очі, ні густе вогняне волосся? Не почую голос?

– Кажи закляття! – голос Холодного привів мене до тями.

Про що я тільки думаю?!

Він ворог! От і добре, що ніколи більше його не побачу!

Відкрила рот, щоб проказати слова, та раптово почула голос:

– Нічого не вийде… не вийде… не вийде… – лунало з усіх боків.

– Черепусе, ти це чуєш? – спитала напружено.

– Що саме? – спантеличено спитав Холодний.

– Голос!

– Який голос, Данає! Тут тихо, як в могилі! Кажи закляття!

Пробурмотіла перший рядок і знов той самий голос, та тепер до нього додались інші.

– Не зможеш… не зможеш, ліс не пустить… не пустить…

Я похитала головою.

Наплювати!

Намагаючись не звертати уваги на голоси, що ставали дедалі гучнішими, я проказала закляття.

Зілля в казані запалало зеленим, забулькало й, перетворившись на білу пару, майнуло у бік нашого дому.