Айван

Кожного дня, я відкривав у собі щось нове.

Швидкість, гострий слух – я чув як Даная купалася в озері, сидячи в хаті.

Те саме стосувалося і запахів. До того ж, виявилося, що я можу все це контролювати, варто було лише захотіти.

Вміння битися на мечах відкрилося мені випадково, я просто рубав дрова і схопивши палку, махнув нею, все інше вийшло саме по собі.

Навряд чи проста людина, навіть знать, здатна на таке.

Я бачив, що Даная неабияк злякалася, коли побачила, як я тренуюсь.

Роздумуючи, я зупинився перед струмком, куди пішов, щоб принести води.

Дивно, як в словах дівчини сплітаються правда й брехня.

Коли вона розказувала ту чудову історію мого життя, я б міг заприсягнутися, що вона майже не обманювала, лише в деталях.

Та все ж таки, вона не знає мого імені. Ніякий я не Леон Морт.

І ще, мене непокоїла одна річ.

Мерзенний сморід, що час від часу долітав до моїх ніздрів. Я відчував його в домі. Не постійно, а лише зрідка.

Тільки, як знайти його джерело? Не питати ж в дівчини:

– Ти не знаєш чого в хаті час від часу мерцями тхне?

Оце б в неї лице зробилося!

Звідки я знав, що то запах небіжчиків?

Я й сам не міг пояснити, певно, це спогад з того життя, яке я забув.

Тож, вирішив почекати коли вона кудись піде й пошукати.

Набравши води пішов назад.

Дивно було от так жити з жінкою. Цікаво, а які жінки були в мене? Чи багато?

Може, в мене насправді дружина є, діти? Чи наречена? Справжня.

Я хитнув головою, який сенс в питаннях на які не знаєш відповіді?

Поки що, для мене існує тільки сьогодення. І в ньому, маленька каштанова дівчина притискалася до мене уві сні та солодко сопіла.

Вона так різко відскочила, що мало з ліжка не злетіла, коли прокинулася. Я б засміявся, якби не робив вигляд, що сплю.

Ще на підступах до будинку я відчув запах. Те саме зілля, що вона давала мені минулого разу.

Злість розгоралася диким пломенем, змушуючи стиснути кулаки так сильно, що тріснула ручка відра.

– Трясця! – вигукнув.

Вода калюжею розтікалася під ногами. Тепер – ані відра, ані води!

Даная вибігла з хати й здивовано дивилася на мене.

– Що сталося?

– Відро, певно, старе було! – гаркнув.

Хотілося підійти до неї та схопивши за плечі, трясти, допоки не розкаже правду.

Заставив себе дихати повільніше. Ні, так не піде. Зненацька її не застанеш, треба бути хитрішим.

Нехай думає, що я вип'ю зілля. Треба спромогтися якось його вилити.

– Та ні, нове, начебто, – голос дівчини повернув мене до реальності – вода все одно потрібна, візьми інше тоді.

І можливість не забарилась. Весь вечір вона була розсіяна, а коли ж наливала чай, то я вже не сумнівався, що саме там зілля.

Тож, кожного разу, як вона нервово дивилася у вікно, я потроху виливав напій у відро з водою.

Через деякий час, показово почав позіхати й побачив, яким полегшенням освітилось її лице.

– Щось я сьогодні стомився, дякую за вечерю, піду спати.

Удавши, що ледве ноги волочу від втоми, впав на ліжко й закрив очі.

А далі, почалась справжня вистава.

Даная сиділа тихо, а потім все ж таки наважилась підійти ближче. Спершу просто потрясла мене за плече.

Я не реагував.

Потім вона почала кликати мене.

– Леоне, гей, Леоне! – крикнула майже в саме вухо. Ледь втримався, щоб не відсахнутися.

Думав, що все – відчепиться, та ні.

Судячи зі звуку, схопила якусь металеву миску і почала щосили в неї колотити.

Я лежав лицем до стіни, і щодуху стримувався, щоб не зареготати. Та все ж таки, губи час від часу сіпалися.

– Наче спить… – проговорила вона.

Почувся легкій шурхіт і звуки кроків, потім двері скрипнули й з шумом зачинилися.

Отакої! І чого ж ти так сильно хочеш, щоб я спав?

Полежавши ще трохи, я встав і вийшов на двір. Навіть вночі небо злегка світилось червоним, це робило ліс ще більш загадковим й зловісним.

Я глибоко вдихнув повітря, шукаючи квітковий аромат, а спіймавши знайомі ноти, тихенько рушив уперед.

На жаль, як не старався, на галявині біля озера слід загубився. відчуття було таке, наче Даная зникла з цього самого місця.

Та як таке можливо?

Ще трохи постоявши, все ж таки, повернувся назад.

Увійшовши всередину, принюхався. Так, мені не примарилось, ледь помітний трупний запах висів у повітрі.

Якийсь час я ходив кругами зазираючи у кожен куточок кімнати.

Запах то з'являвся, то знову зникав.

Вирішив присісти на стілець і зосередитись.

Опустивши голову на руки, глибоко вдихнув і мене мало не вирвало.

Сморід зробився сильнішим, тож, навмання, я схилився до самої підлоги.

Так!

Тхнуло саме звідти!

Відкинувши невеличкий килимок, побачив квадратний сховок.

Коли торкнувся його, то дерев'яна поверхня спалахнула зеленим, руку кольнуло, проте, нічого більше не сталося.

Підчепивши замок, відкрив дверцята.

Сморід став майже нестерпним.

Всередині лежали якісь книги, та мою увагу привернула лише одна.

Чорна, зроблена із товстої бугристої шкіри, дуже схожої на ту, з якої пошиті мої чоботи, а збоку щось на кшталт замка, що нагадував звірячу лапу.

Раптово, просто посередині обкладинки, з’явилось велике око, прикрите важкою, зморщеною плоттю.

Я торкнувся книги й око розкрилося.

Від несподіванки сахнувся назад.

На мене втупилася криваво-червона райдужка із вертикальною зіницею.

Фоліант натурально затрясся й вуха заклало від протяжного високого свисту.

Сховок закрився так різко, що ледь не прищемив мені ногу.

Мить – на підлозі нічого нема. Навіть сморід зник.

– Гримуар, – несподівано промайнуло слово в моїй голові.

Це був Гримуар! Я звідкись знав це, однак, і гадки не мав, що воно таке.