Даная

От як раз розповісти драконоборцю його історію виявилось зовсім не складно, слова з легкістю злітали з вуст. Ще б пак! Про свого справжнього нареченого я знала все. Ну, майже. Подекуди довелося імпровізувати.

– Ти походиш із древнього роду Морт, твої батьки були знатними Летарами.

– Були? – його брови зійшлись докупи.

– Так, вони померли, десять років тому.

– Від чого?

– Хворіли, та й ти пізня дитина, тож, коли народився, вони вже були досить зрілими.

Не казати ж йому, що батьків справжнього Леона стратили за вбивство власної доньки. Так, і серед відьом сім'я щось значить, принаймні, приносити в жертву власних дітей суворо заборонено. Може, тому я ще й досі жива.

– Хто такі Летари?

– Це місцева знать, якщо хочеш, короля в нас нема, проте, є володарі земель, от Летари головні після них.

– Як звали моїх батьків?

– Еліана та Деймон Морти.

Насправді у відьом є тільки володарі книг Драконячої пітьми, або ж верховні відьми й відьмаки іншими словами. Та, ставлення до них і справді, як до королів. Летарами ж називають тих, хто має потужний магічний резерв.

– То, чому ж тоді я тобі не підхожу? Ти сказала, що твої родичі проти нашого шлюбу.

Питання, питання, питання! От же прискіпливий!

– Твій батько наробив багато боргів, про це стало відомо лише після його смерті – у вас все забрали, залишивши тільки невеличкий замок у Вічері. А моя сім'я дуже багата. От і вся причина.

Назва сама злетіла з вуст.

– Вічері? – повільно повторив він, і я напружилась – Ця назва нічого мені не говорить… То, ми обидва звідти? Далеко це?

– Так, це досить далеко, щонайменше п'ять днів в дорозі. – видихнула з полегшенням.

– Далеченько ми забралися.

Я кивнула.

– Так.

– В мене є брати або сестри?

– Ні, ти єдина дитина.

– Ще якісь родичі?

– Так, дядько Вільхельм Морт.

– Як мене ростили, я воїн?

Я втупилася в нього. Чому він таке питає? Невже, щось пам'ятає, просто не каже? Утім, часу на роздуми не було.

– Можна і так сказати. Будь-хто з Летарів отримує певну бойову підготовку. – відповіла.

Звичайно ж це була повна маячня! Відьмак, що розмахує мечем! Смішно.

Він хмикнув.

– Добре. Розкажи про себе. Як ми познайомилися?

– О, та я знаю тебе з дитинства, кожного року їздила до родового замку, що знаходився недалеко від вашого. Певно, нам було років по три, коли я вперше тебе побачила.

– Справді?

– Авжеж.

 – І твої батьки не знали про нашу дружбу?

– Знали.

– То, чому ж дозволяли, якщо я такий не вартий уваги плебей на їхню думку?

Слушне питання!

– Певно, не думали, що я наважусь на щось подібне.

– Як твоє повне ім'я?

– Даная Лорена Штербен.

– Хто твої батьки?

– Летари, як і твої, тільки дуже багаті.

– Це я вже зрозумів. Що ж, поки що достатньо. На жаль, нічого з того, що ти розказала не видається мені хоч трохи знайомим.

Ще б пак!

– Окрім, – він трохи помовчав – окрім, назви Вічер. В неї є якийсь переклад, вона щось означає?

Авжеж означає! Дракон би його побив! Відьомська земля!

– Якщо і є, то, я його не знаю. – стенула плечима.

Він уважно слідкував за виразом мого обличчя, жовті очі немов вплавлялися у мою шкіру. Закортіло розвернутися і вибігти геть. Я відчула себе маленькою пташкою, яку збираються обдерти й засмажити.

Щоб змінити тему, я широко посміхнулася і вказавши на тацю зі свіжоспеченими булочками, затараторила.

– Все, сідай їсти, тобі потрібні сили!

Минуло кілька днів. Ми все ще спали поряд, проте, я постелила простирадло посередині, після того, як прокинулася на грудях драконоборця. Добре хоч, він ще спав і я тихенько відкотилася на свою половину.

Леон, тепер подумки я називала його саме так, хтозна, як його звуть насправді, не цурався будь-якої роботи. Допомагав мені у всьому. І води принести, і дрова наколоти.

Я навіть на якийсь час змогла уявити, що він і справді мій наречений, а може, й чоловік, і ми живемо удвох в цьому тихому місці.

А коли зрозуміла, про що саме думаю, то мало не надавала сама собі ляпасів.

Час минав, Черепус перестрів мене біля озера, після купання.

– Перестань з ним милуватися, відьма! В тебе що, останні мізки повідбивало?!

– Нічого подібного я не роблю! – обурилася, хоч і розуміла, що холодний має рацію.

– Ще і як робиш, я знаю тебе з шести років, відтоді, як ти підняла мене до світу живих, і я кажу тобі Даная – ти граєш із вогнем! Ти собі як хочеш, а сьогодні вночі ми підемо до річки невороття і знайдемо цю, дракон її забирай, квітку!

– Добре, я сховала сонне зілля. Накапаю йому в чай.

– Та вже постарайся! – роздратовано вигукнув він і щез.

Повертаючись, я побачила як драконоборець голий до пояса, тренується.

Це було вперше. В обох руках він держав по важкій палці, певно, вони заміняли йому меч.

Рухався він м'яко й швидко, наче великий хижий Ротос.

Руки перевиті тугими м'язами з легкістю вправлялися з імпровізованою зброєю.

Зробивши різкий рух, високо підскочив і, перекрутившись у повітрі, знов приземлився на ноги.

Потім, він зосередив погляд на деревах навпроти.

В мене рот відкрився від подиву, коли чоловік, розігнавшись, одним стрибком, долетів до червоного стовбура й, відштовхнувшись від нього двома ногами, буквально злетів на товсту гілку.

Не спиняючись, він перескакував з одного дерева на інше із такою швидкістю, що я не могла вловити самих рухів, тільки розмитий білий слід, а потім драконоборець і зовсім зник з поля зору.

Раптово, за спиною почувся тихий шурхіт, я навіть рота не встигла відкрити, як сильні руки оповили мою талію і притискаючи до гарячого тіла, смикнули кудись наверх.

За мить я стояла на гілці дерева, відчуваючи, що якщо рудоволосий схоче – переламаю собі всі кістки.