Айван

Дівка кудись мене тягла. А ще, з кимось говорила.

Може, все ж таки вирішила вбити?

Певно, щось додала у той відвар, який залила мені у горлянку.

Тіло не слухалося, безсилля й кволість пронизувала кожен м'яз.

Та чув я все пречудово.

– Драконячий череп, який же він важкий! – проговорив незнайомий низький голос – Киньмо його просто біля першої хати у селищі?

– Ні, Черепус, ми дотягнемо його до притулку. Все інше нас не стосується.

– Він і так не помре, нащо тягнути його так далеко? – заперечив той самий голос.

– Просто тягни і все.

Я відчував як ноги волочаться по землі.

Час від часу під спину попадав камінь і я стискав губи, щоб не застогнати.

Вбивати не збираються – добре.

Почувся легкий шурхіт і ми зупинилися.

– Не виходить! – із відчаєм у голосі прошепотіла дівчина.

– Як це так? В тебе ж з перепусткою все в порядку! – здивувався її співрозмовник.

– Так, все діє, але дивись, я прохожу, а з ним ні!

Мене знов схопили за руки й спробували тягти уперед, та я і сам відчував, що руки торкаються якоїсь твердої перешкоди.

– Ні, ні, ні! Тільки не це! Що ж робити, Черепус?

– Звідки я знаю? Спробуймо з іншого боку. – запропонував той, кого назвали Черепусом.

Ну й ім'я!

Мене знов потащили, за відчуттями кудись убік, це тривало доволі довго.

– Давай, отут.

Це останнє, що я встиг почути, перед тим, як все тіло охопила гаряча хвиля, а наступної миті я лежав у ліжку в уже знайомій мені кімнаті. Данаї поряд не було.

На якусь мить мені здалося, що все це мені примарилося, та хвилини минали, а дівчини ніде не було.

До того ж, до одежі прилипло вологе листя.

Спати хотілося дедалі сильніше, думки плутались.

– Навіщо ж ти так хочеш мене здихатись? – це питання промайнуло в голові, перед тим як свідомість затягнуло пітьмою.