Айван

Я продирався крізь глевку густу темряву, що панувала у моїй свідомості.

Пекельний біль ущух.

Крізь закриті повіки відчував тепло сонячного світла, проте, щось не давало мені відкрити очі.

Різко сівши, намацав руками якусь тонку мокру ганчірку на очах. Здер її одним рухом.

Щось було не так. Волога шкіра навколо очей бугрилася під пальцями.

На якусь секунду мене охопила паніка, дихання стало рваним.

– Треба просто відкрити очі. – сказав сам собі й не впізнав власний голос, таким хриплим він був.

Простий й рефлекторний рух повіками дався мені неймовірно важко, здавалося, що очі залили чимось на кшталт смоли.

Дуже повільно, світ навколо знов розквітав фарбами. Спершу все навкруги було затягнуте абсолютно білою завісою.

Минали хвилини, та все, що я бачив – це незрозумілі темні плями.

Моргнувши кілька разів, зміг нарешті побачити, що знаходжусь у великій кімнаті.

Предмети все ще розпливалися, утім, я розгледів дерев'яний стіл й стільці, велику піч й незрозумілі віники, розвішані по стінах.

Де це я?

Очі почали пекти, та це можна було витерпіти.

Вставши на ноги, відчув слабкість у всьому тілі.

Що таке зі мною сталося? Спершись руками на стіл, і схиливши голову уперед, я спробував пригадати.

Останнє, що я пам'ятав – як стою посеред поля бою, в руках вкритий чорною кров'ю меч, а потім темрява і біль.

Добре, а що було до того?

Пусто, зовсім пусто! Жодного спогаду!

З жахом усвідомив, що не просто нічого не пам'ятаю, я навіть не знаю, хто я такий!

Не можу пригадати своє ім'я!

На мені були тільки штани з якоїсь дивної тканини й більше нічого, на лівому боці тягнувся довгий слід від свіжої рани.

Добре, це добре. Отже, про битву мені не ввижається.

Що ж робити? Визирнув у вікно – ліс, нічого окрім червоного лісу.

Цей пейзаж не пробудив жодних спогадів.

Широкими кроками підійшов до дверей й смикнув за ручку. Відчинено.

Відкривши двері, вийшов на вулицю.

Було досить прохолодно, та це мені не заважало, навпаки, вітерець холодив палаючі очі.

Широка галявина вкрита облетілим листям, хатинка з якої я вийшов майже зливалася зі сторчовою скелею, так щільно вона була вкрита зеленню й травами.

Прислухаючись вловив дзижчання струмка десь зовсім поряд.

Не знаю чому, та я був певний, що ніколи в житті не бачив цього місця.

Утім, як я міг на справді це знати, якщо нічого не пам’ятав?

Хотів піти до струмка, та мене зупинив якийсь шурхіт за спиною, різко розвернувшись я автоматично став у бойову позицію, а рука сама потягнулася до пояса у пошуках неіснуючого меча.

Певно, для стороннього спостерігача сцена б видалася смішною.

Та от дівчина, яка застигла посеред галявини веселою не виглядала.

Краєм ока вловив якесь світло у неї за спиною. Щось блимнуло й пропало.

Невеличкого зросту, у чорній жахливій сукні, з довгим каштановим волоссям, яке на сонці виблискувало червоними сполохами.

М'які, повні губи здивовано розкрилися, у великих карих очах промайнула паніка й нічим не прикритий страх.

Це вона мене так злякалася? На якусь мить з’явилося дурне бажання запевнити її, що не збираюся кривдити. Та, може, я насправді заслуговую на те, щоб мене боялися?

– Послухайте, ви знаєте де ми? – якомога спокійніше спитав я.

Очі в дівчини стали ще більшими, якщо це взагалі було можливо.

Вона мовчала.

– Я не збираюся робити вам нічого поганого, я на справді не знаю де я … і якщо чесно, не знаю хто я…

Вона розгублено обвела очима моє лице, наче намагалася зрозуміти чи не брешу я.

А потім широко посміхнулася.

– Вибач, любий, я просто не очікувала, що ти…що ти так скоро прийдеш до тями. Ти що, й справді нічого не пам'ятаєш?

Я заперечно хитнув головою.

Любий? Чого вона мене так назвала? І якщо я й справді її любий, чого тоді так злякалася? Я міг би руку дати на відсіч, що страх був панічним. Проте, зараз вона привітливо всміхалася і наблизившись до мене, потягнула назад до хати.

– Сядь на ліжко, тобі ще не можна багато ходити. – проговорила вона поставивши на стіл величезну сумку.

– То, ти знаєш, хто я? – спитав напружено.

– Авжеж знаю, ти мій наречений – Леон Морт.

– Наречений?

– Саме так.

– Що зі мною сталося?

– Тебе… – вона запнулася – тебе поранили мої родичі.

– Що?! – мої брови злетіли від подиву.

– Так, розумієш, вони проти нашого шлюбу, тож, ми вирішили втекти, та вони напали на нас. І ти отримав важкі поранення. Опіки на очах будуть заживати ще якийсь час. – скоромовкою випалила дівчина.

Вона брехала. Я знав це своїм нутром. І ще, тепер, коли ми знаходились у кімнаті і дівчина стояла так близько до мене я відчув запах.

Дивний. Квітковий. Він щось будив у мені, наче я колись вже відчував його, утім, цей видавався мені таким солодким, що хотілося схопити її за довгу товсту косу й притиснувши до себе, вдихнути якомога глибше.

Може, я й справді її наречений?

– Очі сильно болять? – її голос повернув мене до реальності.

– Болять, та терпіти можна. І хто ж ти така? Чому твої батьки проти нашого шлюбу?

– О, це все тому, що ти зі знатного, одначе, дуже бідного роду. Моя сім'я дуже багата. Я Даная, між іншим.

Даная. Гарне ім'я. І правда, до того ж.

– То Даная, ми вже…ммм – я запнувся підбираючи слова – ми живемо як чоловік і жінка?

Густий рум'янець залив її щоки й вона спішно захитала головою.

– Що ти, що ти! Так не можна, ми ще не побралися!

І знову бреше! Не знаю, ким я був, та навряд би я чекав якихось там обітниць, щоб затягнути її у ліжко.

Я нарешті зрозумів, що видавало її брехню.

Запах змінювався, ставав трохи більш задушливим й гіркуватим.

– Ти злякалася мене, там, на вулиці?

Вирішив перевірити свою теорію.