Даная

Мене розбудили зовсім не холодні промінці Зерати, а різкий гуркіт.

Відкривши очі, побачила Черепуса. Приземляючись, він збив декілька горщиків. Та й взагалі, виглядав кепсько – на ребрах чорніли магічні опіки.

Щось невеличке блищало у нього в лапах.

Я сіла й здивовано втупилась на ритуальний кинджал, бо це був саме він.

Його ні з чим не спутаєш – криваво-червоний метал, прикрашений чорним дорогоцінним камінням.

Холодний важко дихав, не те щоб йому була якась потреба у повітрі, скоріше він робив це за інерцією.

– Візьми, – прохрипів – і нарешті, зроби те, що повинна. Вбий його!

– Ні.

– Ти здуріла, відьмо! Я мало не вмер поки дістав ритуальний кинджал, це твій шанс стати справжньою відьмою, увійти в силу!

– Черепус, я вже тобі сказала, я не буду його вбивати, тим більше, після того, як всю ніч намагалася врятувати. Якщо ти не хочеш залишатися зі мною, йди собі під три Драни. Я не хочу нікого вбивати, і ніколи не хотіла.

– Тому що, ти все ще живеш у світі своїх дитячих фантазій, де добренькі відьми рятують життя простим смертним! – вибухнув він – Ти зла відьма, ти такою народилася!

Я похитала головою.

– Ні, Черепус, я така, якою сама вирішую бути. Як тільки драконоборцю стане краще, я відведу його до селища, там йому допоможуть люди. Сумніваюся, що після такої рани, він зможе знов бачити.

– Та він придушить тебе, як тільки отямиться! Вони відьомський запах чують, наче звірі! Йому очі не потрібні для цього!

Я встала і вихопила в нього кинджал, жбурнувши його у свою полотняну сумку, підійшла до ліжка й торкнулася чола чоловіка.

Не гарячий. Дихання рівне й глибоке, рана на боці затягнулася. Опіки на очах виглядали так само кепсько, та тут щось вдіяти зможе тільки час.

– Шкода, що не можу сам його вбити! – прогарчав Холодний.

– Ти що, додому літав? – повернулася до нього.

– Літав, звісно, де б я ще взяв кинджал? Твоя мати, до речі, знов вийшла заміж.

Я знизила плечима.

Чесно кажучи, мені було все одно, що робить моя мати та скільки чоловіків вона ще вб'є заради власної втіхи й для того, щоб отримати ще більше сили.

– Що ж, – тяжко зітхнув Черепус – тільки коли мої слова щодо цієї погані справдяться, не кажи, що я не попереджав. – він зло зиркнув на ліжко.

– Не скажу. До того ж, я впевнена, нічого такого не станеться.

Холодний проігнорував мої слова і широко позіхнувши, спитав:

– А попоїсти щось є?

Я мимоволі посміхнулася, що б не сталося, а їжа в нього на першому місці.

Треба було щось зробити з обладунками, хтозна, може вони для мене отрута? Подумавши, я вирішила викинути їх до ущелини біля Драконячих гір. Йти туди було далеченько, та обладунки виявились легкими. Скинувши їх з обриву відчула полегшення.

Минуло кілька днів. Драконоборець все ще не приходив до тями, утім, його сон можна було назвати сном одужання.

Час від часу мені вдавалося заливати в нього кружку бульйону та укріплююче зілля.

Проте, притирки й креми чекати не могли, от-от настане ярмарок першого осіннього місяця Роана і якщо ми з Черепусом хотіли якось вижити, то потрібно було все ж таки назбирати трав.

День видався вітряний, однак, теплий. Збираючи трави, я думала про те, що моєму пацієнту конче необхідний бодай якийсь одяг. З цілого в нього залишились тільки штани.

Кофту я зашила, та поки що, вона йому не знадобилась. Алеж, не відправляти ж його до селища вдягненого як опудало, люди ще подумають, що це я його вбити хотіла!

Раптово, пригадала, які сталеві в нього м'язи й щоки почали горіти.

Це було так дивно. Якби я зустріла такого чоловіка на вулиці, він, певно, сподобався б мені.

Він так не походив на знайомих мені відьмаків. Ті приділяли майже всю свою увагу розвитку магічних здібностей, і хоча, навіть серед них траплялися гарні, втім, такого майже тваринного, фізичного магнетизму я серед них не бачила.

Та й навіщо їм це, коли в них є магія?

– Зібрав, – відволікаючи від небезпечних думок, Черепус жбурнув до сумки Кротію, траву, з якої я варила протизаплідне зілля.

Холодний розмовляв зі мною мало, та все ж, виконував свою частину роботи, як і завжди.

Я твердо вирішила, що після ярмарку відправлю драконоборця до селища. Люди їх люблять і поважають, тож, обов'язково допоможуть. Як раз і одяг вдасться йому купити.

А щоб не прокинувся раніше аніж мені потрібно, буду додавати у бульйон сон-траву. Це йому не зашкодить, а мені спокійніше буде. А то, не дай Драконячий череп, у нього і справді надлюдський нюх.

Від цієї думки мене кинуло у холодний піт.

Два дні пішло на приготування товару.

Хоч люди відьом і не любили, та два рази на рік, якщо в тебе був дозвіл від старости села, можна було продавати всіляку косметику, зілля, мазі.

Староста, зазвичай, перевіряв весь товар магічним артефактом, для виявлення отрути чи заборонених інгредієнтів, як от сон-трава.

А що? І таке бувало. Треба відьмі свіжого мерця дістати, продасть зілля з сон-трави, притягне до себе додому і вб'є ритуально.

Тож, з перевіркою в Ардесі, так називалося селище, де я торгувала, все було дуже і дуже серйозно.

Обдурити артефакт можна, однак, для цього треба набагато більше сил і вмінь, ніж маю я.

Також я мала дозвіл на придбання товарів, їх було трохи більше – десять пропусків.

Та не кожне село, ба, навіть місто могло похвалитися таким от контролем, просто через те, що ніхто й гадки не мав звідки до нас прибули ті артефакти. Їх існувало не так вже й багато і коштували вони дорого.

В тих містах, де захисту не було відбувались жахливі речі.

Третього Роана, заливши у драконоборця якомога більше сонного відвару й зібравши величезну сумку на продаж, ми з Черепусом вирушили на ярмарок.

Погода була ясна, та в'язкий червоний туман огортав землю, чіпляючись за край моєї довгої чорної сукні. Я ніколи не любила чорного кольору, одначе, інакше не можна. Всі повинні знати, хто я є. Відьма. Звичайні люди чорного не носили, хіба що з іншими кольорами.