Бонусний розділ. Рейна

Тільки ти і я

Я прокинулася від того, що мені було занадто тепло. І майже одразу зрозуміла чому. Рука Каелара лежала в мене на талії. Його груди притискалися до моєї спини, а підборіддя майже торкалося мого плеча. Я не ворухнулася. Не хотілося. За останні місяці я звикла до багатьох речей. До нового життя. До відкритих архівів. До того, що тепер могла вільно переходити з одного королівства в інше. До того, що люди більше не озиралися на нас із жахом.

Але до цього я, здається, ніколи не звикну. До того, що прокидаюся в його обіймах. Я усміхнулася. І саме тоді його рука трохи міцніше обхопила мою талію.

— Не спиш, — пробурмотів він.

Я завмерла.

— Ти теж.

— Я прокинувся через тебе.

— Я навіть не рухалася.

— Саме тому.

Я повернула голову.

— Що це означає?

Він розплющив очі.

— Не знаю.

— Каеларе.

— Мм?

— Ти говориш уві сні?

— Ні.

— Говориш.

— Що я казав?

Я усміхнулася.

— Моє ім'я.

Він кілька секунд мовчав.

— Тоді все нормально.

— Чому?

— Я хоча б знаю, про кого думаю навіть уві сні.

Я закотила очі.

— Ти нестерпний.

— Але ти мене любиш.

— На жаль.

Він усміхнувся.

— Повтори.

— Ні.

— Рейно.

— Ні.

— Будь ласка.

Я повернулася до нього обличчям.

— Я тебе люблю.

Він одразу став серйозним. Наче ці слова, скільки б разів я їх не говорила, все одно кожного разу щось у ньому змінювали.

— Ще раз.

Я торкнулася його носа своїм.

— Я тебе люблю.

Він поцілував мене. Коротко. Потім ще раз. І ще. Я засміялася.

— Це що?

— Перевірка.

— Чого?

— Чи справді ти мене любиш.

— І як результат?

Він поцілував мене в кутик губ.

— Потрібно провести ще кілька тестів.

— Шахрай.

— Я спадкоємець.

— Це вже не працює.

— А шкода.

Я хотіла відповісти, але він знову мене поцілував. Цього разу довше. Я обійняла його за шию. Його пальці ковзнули по моєму волоссю. Коли ми відсторонилися, він тихо сказав:

— Добрий ранок.

Я усміхнулася.

— Тепер добрий.

***

Ми вийшли з кімнати майже опівдні. Аларен уже чекав у коридорі. Він подивився на мене. Потім на Каелара. Потім знову на мене.

— Ви спали?

Я ледве не вдавилася повітрям. Каелар абсолютно спокійно відповів:

— Так.

Аларен примружився.

— Добре.

Він зробив паузу.

— Дуже добре.

Я прикрила обличчя руками.

— Дядечку...

— Що?

— Не починайте.

— Я нічого не сказав.

— Але подумали.

Каелар тихо засміявся. Я штовхнула його ліктем.

— Не смійся.

— Я нічого.

— Ти смієшся.

— Трохи.

Аларен похитав головою.

— Я залишу вас.

— Дякую, — пробурмотіла я.

Він уже відійшов на кілька кроків, але раптом обернувся.

— І Рейно?

— Так?

— Сніданок.

— Добре.

— Обоє.

Каелар кивнув.

— Обоє.

Аларен пішов. Я подивилася на Каелара.

— Він тобі більше довіряє, ніж мені.

— Ні.

— Чому?

— Він знає, що я не дам тобі залишитися голодною.

Я підняла брову.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Тоді ходімо.

Він узяв мене за руку.

***

Пізніше ми пішли до озера. Я думала, що це буде звичайна прогулянка. Але Каелар зупинився біля води й подивився на мене.

— Що?

— Нічого.

— Ти знову щось задумав.

— Можливо.

— Каеларе...

Він раптом підхопив мене на руки.

— Каеларе!

— Що?

— Постав мене!

— Ні.

— Я серйозно!

— Я теж.

Я сміялася й намагалася вирватися.

— Ти жахливий!

— Зате сильний.

— Це не аргумент!

— Для мене — чудовий.