Глава 35. Рейна

Уперше за довгий час мені не потрібно було нікуди бігти. Не потрібно було шукати відповіді. Не потрібно було боятися, що за найближчими дверима на мене чекає чергова таємниця. Старий закон скасували. Архіви відкрили. Імена тих, кого колись стерли з історії, поверталися на свої місця. Мого батька більше не називали зрадником. Ліара більше не ховалася. Аларен нарешті перестав дивитися на мене так, ніби кожної миті чекає, що хтось прийде й забере мене. І Каелар... Каелар був поруч.

Я стояла біля вікна й дивилася, як останні промені сонця ковзають по горах. Золоте світло змішувалося зі срібним туманом. Раніше я дивилася на нього й думала про кордони. Про два королівства. Про те, наскільки сильно вони відрізняються. Тепер я бачила лише вечір. Просто красивий вечір.

— Ти знову задумалася.

Я усміхнулася, не обертаючись.

— А ти знову підкрадаєшся.

— Я не підкрадаюся.

— Ти буквально стоїш за моєю спиною.

— Це не доказ.

Я повернулася. Каелар стояв у дверях. Без обладунків. Без королівських знаків. Просто він. Темне волосся трохи розтріпане, сорочка недбало розстебнута біля горла. І цей погляд. Той самий, від якого моє серце досі робило щось абсолютно безглузде.

— Куди ми йдемо? — запитала я.

— Побачиш.

— Я не люблю, коли мені кажуть «побачиш».

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

Він усміхнувся.

— Бо сьогодні я хочу тебе здивувати.

Я примружилася.

— Це звучить небезпечно.

— Зі мною майже завжди небезпечно.

— Нарешті чесність.

Він простягнув руку. Я подивилася на неї. Потім на нього.

— І?

— Іди сюди.

Я вклала свою долоню в його. Його пальці одразу переплелися з моїми. І ми пішли.

***

Він привів мене до старого святилища. Того самого. Я впізнала його ще здалеку. Серце стислося. Саме тут усе почалося. Перша зустріч. Перша сварка. Перша магія, яка відреагувала на його присутність. Перша таємниця. І перший момент, коли я ще не знала, що цей чоловік стане для мене найважливішою людиною у світі.

— Ти спеціально привів мене сюди?

— Так.

Я подивилася на камені. Тепер вони не здавалися такими страшними.

— Навіщо?

Каелар зупинився переді мною.

— Щоб ти побачила різницю.

— Яку?

Він показав на старий символ, вирізаний у камені. Колись він означав заборону. Тепер поверх нього був висічений новий напис. Кров не визначає сторону. Вибір визначає майбутнє. Я торкнулася пальцями каменю.

— Дивно.

— Що?

— Колись я думала, що це місце визначить, ким я є.

Я провела долонею по напису.

— А тепер воно просто нагадує мені, що я сама це вирішую.

Каелар підійшов ближче.

— Саме тому я хотів привести тебе сюди.

Я підняла очі.

— Ти став дуже романтичним.

— Не звикай.

— Пізно.

Він засміявся. Я теж. А потім він торкнувся моєї щоки. Легко. Так, ніби досі боявся, що я зникну. Я накрила його руку своєю.

— Я тут.

— Знаю.

— Тоді чому ти дивишся на мене так?

Він трохи нахилив голову.

— Бо досі не вірю, що можу просто торкатися тебе.

Я усміхнулася.

— Можеш.

— Справді?

— Перевір.

Він не змусив мене повторювати. Його губи торкнулися моїх. Повільно. Без поспіху. Це був не той поцілунок, у якому ми намагалися довести щось світові. Не той, у якому ховали страх. Не той, після якого потрібно було бігти, битися чи приймати рішення. Просто поцілунок. Наш. Я обійняла його за шию. Він поклав руки мені на талію. Я відчула, як він усміхнувся просто біля моїх губ.

— Що? — прошепотіла я.

— Нічого.

— Ти посміхаєшся.

— Ти теж.

— Я маю право.

— Я теж.

Я поцілувала його першою. Довше. Ближче. Коли ми нарешті відсторонилися, я залишилася в його обіймах.

— Каеларе?

— Мм?

— Я більше не хочу тікати.

Він завмер.

— Від чого?

Я подивилася йому в очі.

— Особливо від тебе.

Його погляд став таким теплим, що в мене перехопило подих.

— Тоді я більше нікуди тебе не відпущу.

— Це звучить як наказ.

— Ні.

Він торкнувся моєї щоки.

— Як прохання.

Я притулилася до його долоні.

— Тоді я погоджуюся.

***

Ми були біля озера, коли вже стемніло. Каелар лежав поруч, закинувши руки за голову. Я лежала на його плечі. Над нами світилися зорі.

— Ти коли-небудь думав, що все буде саме так? — запитала я.

— Ні.