Глава 34. Каелар

Я прокинувся ще до світанку. Не через шум. Не через тривогу. Через незвичне відчуття спокою. Я лежав і дивився у стелю, намагаючись усвідомити, що сталося за останні кілька днів. Ми знайшли Еріана. Знайшли Ліару. Знайшли правду. Відкрили архіви. Поставили під сумнів закон, який існував майже тридцять років. А я зізнався Рейні, що кохаю її. І вона сказала, що кохає мене. Я усміхнувся сам до себе. Здається, останнє досі здавалося найнебезпечнішим.

— Ти посміхаєшся уві сні?

Я різко повернув голову. Рейна стояла у дверях. Її волосся було розпущене, срібні пасма спадали на плечі.

— Я не сплю.

— Тоді чому посміхаєшся?

— Думаю про тебе.

Вона підійшла ближче.

— Небезпечно.

— Дуже.

Вона зупинилася переді мною.

— Ти всю ніч не спав?

— Майже.

— Через Раду?

— Через тебе.

Вона тихо засміялася.

— Знову я винна.

Я піднявся.

— У всьому найкращому.

Вона торкнулася моєї руки.

— Каеларе...

Я накрив її пальці своїми.

— Що?

— Я досі боюся.

Я став серйозним.

— Чого?

— Що все це закінчиться.

Я притягнув її до себе.

— Подивись на мене.

Вона підняла очі.

— Я нікуди не йду.

— Ти спадкоємець.

— Поки що.

— А якщо вони заберуть у тебе титул?

— Я все одно залишуся Каеларом.

Я торкнувся її щоки.

— І все одно буду кохати тебе.

Вона заплющила очі. Я поцілував її. Спочатку ніжно. Потім вона сама обхопила мене за шию, і поцілунок став довшим. Мені хотілося залишитися так до вечора. Але двері відчинилися.

— Каеларе.

Я відсторонився. Дерен стояв на порозі. Він подивився на нас. Потім на стелю.

— Я більше нічого не скажу.

Рейна засміялася.

— Правильне рішення.

— Рада вже зібралася, — сказав він.

Я кивнув.

— Іду.

Дерен уже розвертався.

— І Каеларе?

— Так?

— Королева-мати чекає.

Я завмер.

— Вона приїхала?

— Так.

Рейна стиснула мою руку.

— Хочеш, я піду з тобою?

Я подивився на неї.

— Ні.

Вона здивувалася.

— Чому?

— Бо це моя сім'я.

Я торкнувся її чола своїм.

— Я хочу сам сказати їй.

Вона кивнула.

— Добре.

Я вже рушив до дверей.

— Каеларе?

Я обернувся. Рейна усміхнулася.

— Повертайся.

Я підійшов і поцілував її ще раз.

— Завжди.

***

Мати чекала мене у великій залі. Вона стояла біля вікна. Я не бачив її такою давно.

— Ти змінився, — сказала вона.

— Можливо.

— Через неї?

Я не відповів одразу.

— Через правду.

Вона сумно усміхнулася.

— Ти завжди був схожий на батька.

— Не думаю, що це комплімент.

— Це й не було образою.

Вона підійшла ближче.

— Твій батько в молодості теж думав, що може змінити старі правила.

— І що з ним сталося?

— Він навчився, що корона важливіша за правду.

Я подивився їй в очі.

— Тоді я не хочу такої корони.

Вона завмерла.

— Що?

— Якщо мені доведеться вибирати між троном і правдою, я виберу правду.

— Навіть якщо це означає втратити престол?

— Так.

Вона довго дивилася на мене. А потім тихо сказала:

— Тоді, можливо, ти нарешті готовий його отримати.

Я нахмурився.

— Що?

— Хороший король не той, хто тримається за корону.

Вона торкнулася моєї руки.

— А той, хто здатний відмовитися від неї, якщо вона змушує його зрадити себе.

Я нічого не сказав. Мати усміхнулася.

— Я не погоджуюся з усім, що ти зробив.

— Я знаю.

— Але я більше не буду зупиняти тебе.

Вона відійшла.

— Твій дід помилявся.

Я завмер.

— Щодо змішаних кровей?

— Щодо страху.

Вона подивилася у вікно.

— Ми всі помилялися.

***

До Ради я зайшов разом із Дереном. Цього разу зал був іншим. Не було криків. Не було зброї. На столі лежав старий закон. А поруч — новий документ. Я підійшов. Старійшина Золотої Ради підвівся.