Глава 33. Рейна

Я стояла перед двома Радами й дивилася на тих, хто ще вчора вирішував, ким я маю бути. Сьогодні вони мовчали. Перед ними лежали старі документи. Імена. Дати. Підписи. Докази того, що їхній закон був побудований не на правді, а на страху. Я подивилася на Каелара. Він стояв трохи осторонь. Не попереду мене. Не замість мене. Поруч. Саме так, як обіцяв. Наші погляди зустрілися. Він ледь усміхнувся. Я відчула, як напруга в грудях трохи відступила. Я могла говорити. Не як донька Еріана. Не як змішана кров. Не як загроза. Як я. Я зробила крок уперед.

— Ви хочете знати, що буде далі?

Одна зі срібних радниць кивнула.

— Так.

— Тоді слухайте.

Я поклала долоню на стару книгу.

— Я не збираюся просити вас пробачення за те, що народилася.

У залі стало тихо.

— Не збираюся виправдовуватися за свою кров.

Я перевела погляд на золотих.

— Не збираюся вибирати між батьком і матір'ю, між золотом і сріблом, між тим, ким мене хотіли бачити ви, і тим, ким я є насправді.

Каелар дивився на мене. І я знала, що він пишається мною. Але мені більше не потрібне було чиєсь схвалення.

— Я — Рейна.

Мій голос став твердішим.

— І цього достатньо.

Еріан опустив голову. Я знала, що для нього ці слова означають не менше, ніж для мене. Старійшина Золотої Ради нахмурився.

— А що ти пропонуєш?

Я подивилася на Каелара. Він кивнув.

— Відкрити архіви.

Я продовжила:

— Повернути стерті імена.

— Це може спричинити хаос.

— Можливо.

— Люди не готові.

Я усміхнулася.

— Ви двадцять дев'ять років вирішували за всіх, до чого вони готові.

Ніхто не відповів.

— Тепер дозвольте їм вирішити самим.

Тиша. Потім Ліара зробила крок вперед.

— І є ще дещо.

Усі подивилися на неї. Вона підняла руку. Золоте світло спалахнуло між її пальцями. Потім з'явився срібний туман. Дві сили обвили одна одну. Я дивилася на них і раптом відчула знайоме тепло. Моя магія відповіла. А за секунду до неї — магія Каелара. Три джерела. Золото. Срібло. І рівновага між ними. Стіни зали затремтіли. На старому камені проявилися слова:

«Те, що вони назвали відхиленням, було початком.»

Хтось із Рад прошепотів:

— Ми не знали...

Я подивилася на нього.

— Тепер знаєте.

***

Рішення не прийняли за одну хвилину. Не було красивого моменту, коли всі старійшини раптом усміхнулися й погодилися. Частина вимагала часу. Частина сперечалася. Частина досі боялася. Але цього разу страх не мав права говорити останнім. До вечора було складено перший спільний документ. Закон про заборону змішаних союзів більше не визнавався незмінним. Його дію призупинили. Архіви мали бути відкриті. А питання про повне скасування закону винести на спільне рішення двох королівств. Це було не ідеально. Але це було початком. І вперше за довгий час я не хотіла, щоб усе змінилося за одну ніч. Бо тепер зміни були справжніми.

***

Пізно ввечері я вийшла на балкон. Над королівством сходив місяць. Я сперлася руками на кам'яні перила. За спиною почулися кроки. Я навіть не обернулася.

— Ти завжди так тихо ходиш?

— Тільки коли хочу тебе налякати.

Я усміхнулася.

— Не вийде.

Каелар став поруч. Кілька секунд ми просто дивилися вперед.

— Важкий день, — сказав він.

— Дуже.

— Шкодуєш?

Я повернулася до нього.

— Про що?

— Що погодилася пройти через усе це.

Я подивилася на його обличчя. На золоті очі. На знайому усмішку.

— Ні.

Він кивнув.

— Добре.

— А ти?

— Ні.

Я підійшла ближче.

— Навіть якщо втратиш трон?

— Так.

— Навіть якщо твоя родина відвернеться?

— Так.

— Навіть якщо все буде зовсім не так, як ти планував?

Він усміхнувся.

— Рейно, після зустрічі з тобою я давно перестав планувати.

Я засміялася.

— Це я настільки все зіпсувала?

— Ні.

Він обійняв мене за талію.

— Ти все змінила.

Я поклала руки йому на плечі.

— Це краще.

— Значно.

Він нахилився й поцілував мене. Цього разу поцілунок був повільним. Без поспіху. Без страху. Я провела пальцями по його волоссю. Він притягнув мене ближче. Я усміхнулася просто в поцілунок.

— Що? — прошепотів він.

— Нічого.

— Ти усміхаєшся.

— Бо мені досі не віриться.

— У що?

Я подивилася йому в очі.

— Що ти справді мій.

Він завмер.