Глава 32. Каелар

Я ніколи не думав, що найважче рішення в моєму житті буде таким простим. Я знав, що маю зробити. Питання було лише в тому, чи вистачить у мене сміливості довести це до кінця. Я стояв у великій залі Ради, тримаючи Рейну за руку. Навколо нас сперечалися. Золоті кричали на Срібних. Срібні звинувачували Золотих. Хтось вимагав негайно схопити Ліару. Хтось говорив про закон. Хтось — про трон. А мені вперше було байдуже. Я подивився на Рейну. Вона стояла спокійно. Її волосся спадало на плечі, срібні пасма ловили світло, а очі були прикуті до мене. Я нахилився до неї.

— Ти нормально?

— Після того, як ти зізнався мені в коханні перед двома Радами?

Я ледь усміхнувся.

— Саме після цього.

— Ще не вирішила.

— Брехня.

— Можливо.

Я стиснув її пальці.

— Я люблю тебе.

Вона на секунду заплющила очі. Потім прошепотіла:

— Скажи ще раз.

Я нахилився ближче.

— Я люблю тебе.

Вона усміхнулася.

— Тепер краще.

Я поцілував її в скроню. Зовсім коротко. Але цього вистачило.

— Ви можете хоча б хвилину не цілуватися? — почувся голос Дерена.

Я повернувся.

— Ні.

Він закотив очі.

— Чудово. Тоді слухай.

Він поклав на стіл кілька старих документів.

— Ми знайшли ще одну річ.

Я підійшов. Рейна залишилася поруч. На першій сторінці стояв герб обох королівств. А під ним — список імен. Я перегорнув сторінку. Змішані сім'ї. Діти. Роки. Місця проживання. Їх було десятки. Не одна Ліара. Не двоє. Десятки. Я підняв голову.

— Вони вижили.

Аларен кивнув.

— Частина.

— Де вони?

— Деякі досі живуть у королівствах. Інші пішли на північ. Дехто приховує походження.

Рейна провела пальцями по списку.

— Вони все життя ховалися.

Ліара стояла біля вікна.

— Так само, як я.

Я закрив книгу.

— Досить.

Усі подивилися на мене. Я підняв голос.

— Сьогодні ми не будемо вирішувати, хто винен.

Один зі старійшин обурено піднявся.

— А хто тоді має відповісти за злочин?

Я подивився на нього.

— Відповідь не поверне двадцять дев'ять років.

Він замовк.

— Але правда може повернути людям їхні імена.

Я поклав руку на книгу.

— Від сьогодні ці записи відкриті.

— Ти не маєш права.

— Маю.

Я подивився на нього.

— Як спадкоємець Золотого трону.

Пауза.

— І як той, хто стане королем, якщо ви не позбавите мене цього права.

Зала завмерла. Я відчув, як Рейна стала поруч.

— А я, — сказала вона, — не дозволю вам знову сховати правду.

Срібна радниця підвелася.

— Ти не маєш титулу.

Рейна усміхнулася.

— Мені він і не потрібен.

Вона подивилася на неї прямо.

— Я не прошу влади. Я прошу, щоб ви перестали вирішувати, хто має право бути собою.

Аларен опустив голову. Я побачив, як у його очах з'явилося щось схоже на полегшення. Нарешті. Після стількох років. Нарешті він міг перестати охороняти таємницю. Старійшини ще сперечалися. Але я вже знав, що це кінець старого порядку. Не сьогодні. Не за одну ніч. Але початок був покладений.

***

Коли ми вийшли із зали, я нарешті зміг видихнути. Рейна йшла поруч. Кілька секунд ми мовчали. Потім вона сказала:

— Ти справді сказав, що станеш королем?

— Схоже на те.

— А якщо тебе позбавлять спадкоємства?

Я подивився на неї.

— Тоді стану кимось іншим.

— Ким?

Я зупинився.

— Твоїм.

Вона завмерла.

— Це дуже нахабна відповідь.

— Я знаю.

Вона підійшла ближче.

— Мені подобається.

Я обійняв її за талію.

— Добре.

— Каеларе.

— Мм?

— Поцілуй мене.

Я навіть не встиг усміхнутися. Вона сама потягнула мене до себе. Я поцілував її. Повільно. Ніжно. Потім сильніше. Моя рука ковзнула їй на спину. Її пальці торкнулися моєї шиї. На секунду весь світ зник. Не було Рад. Не було трону. Не було законів. Тільки вона. Коли ми відсторонилися, вона залишилася зовсім близько.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — я раніше думала, що найбільше боюся дізнатися правду про себе.

— А тепер?

Вона подивилася мені в очі.

— Тепер я боюся втратити тебе.

Я торкнувся її щоки.

— Цього не станеться.

— Не обіцяй того, чого не можеш гарантувати.