Глава 31. Рейна

Я ніколи не думала, що тиша може бути страшнішою за крики. Але тепер зал мовчав. Після слів Каелара ніхто не наважувався говорити. Він стояв поруч зі мною, тримаючи мене за руку. Не як спадкоємець. Не як майбутній король. Просто як чоловік, який щойно поставив під удар усе, що мав. І зробив це заради правди. З нашого боку пролунав голос одного з воїнів:

— Вони не вийдуть звідси.

Я повернула голову.

— Хто сказав, що ми хочемо вийти?

Він кинувся вперед. Цього разу їх було більше. Занадто багато. Золоте полум'я спалахнуло над головами. Срібний холод ударив у камінь. Я відчула, як моя магія рветься назовні. А потім поруч зі мною з'явився Каелар.

— Ліворуч.

— Бачу.

Я розвернулася. Срібна хвиля злетіла з моєї долоні й скувала ноги двох воїнів. Каелар ударив полум'ям перед ними. Не в них. Перед ними. Вогонь змусив їх відступити.

— Гарно, — сказав він.

— Не відволікайся.

— Я й не відволікаюсь.

Я ледве стримала усмішку. Навіть зараз. Навіть тут. Ми рухалися разом, ніби робили це все життя. Але потім я побачила золотий спалах збоку.

— Каеларе!

Я штовхнула його. Удар прийшовся по мені. Я відчула різкий біль у плечі й відлетіла до кам'яної колони.

— Рейно!

Я спробувала підвестися. Не встигла. Каелар уже був біля мене. Його очі палали. Буквально. Золотий вогонь спалахнув навколо нього настільки яскраво, що всі відступили.

— Я сказав...

Його голос був тихим. Небезпечно тихим.

— Не чіпати її.

Воїн підняв зброю. Каелар зробив крок. Я схопила його за руку.

— Ні.

Він подивився на мене.

— Він тебе поранив.

— Я жива.

— Рейно...

— Я жива.

Я підвелася. Плече боліло. Але я не збиралася показувати їм слабкість. Каелар дивився на мене ще кілька секунд. Потім кивнув.

— Добре.

Ми знову повернулися до бою. Але цього разу все закінчилося швидше. Дерен і кілька воїнів, які відмовилися виконувати наказ Ради, стали поруч із нами. Аларен підняв руку. Срібна магія розлилася по залу.

— Досить!

Його голос прогримів так, що навіть дракони зупинилися.

— Подивіться на себе.

Ніхто не рухався.

— Ми знову робимо те саме, що двадцять дев'ять років тому.

Він подивився на Ліару.

— Боїмося того, чого не розуміємо.

Потім на Рейну.

— І намагаємося знищити це замість того, щоб прийняти.

Старійшина Золотої Ради холодно відповів:

— Закон залишається законом.

Каелар повернувся до нього.

— Тоді я більше не визнаю цей закон.

У мене завмерло серце. Він сказав це. Прямо. Перед усіма.

— Каеларе...

Він не відводив погляду від старійшини.

— Якщо для того, щоб залишатися спадкоємцем, я маю підтримувати брехню, тоді я відмовляюся бути таким спадкоємцем.

У залі здійнявся гул. Я дивилася на нього. Він справді був готовий втратити все. Через мене? Ні. Не через мене. Через те, що вважав правильним. Я підійшла до нього.

— Ти божевільний.

Він подивився на мене.

— Можливо.

— Ти щойно поставив під загрозу трон.

— Знаю.

— Через один закон.

— Не через закон.

Він взяв мене за руку.

— Через тебе.

Я завмерла. Він нахилився ближче.

— Через те, що ти не повинна все життя тікати від людей, які бояться твоєї крові.

Я відчула, як на очі навернулися сльози.

— Не говори так.

— Чому?

— Бо я почну вірити.

Його погляд пом'якшав.

— Вір.

Я хотіла щось відповісти. Але не змогла. Він просто обійняв мене. Прямо посеред залу. Прямо перед усіма. І вперше мені було байдуже, хто дивиться. Я притиснулася до нього. Міцно.

— Я так боялася тебе втратити, — прошепотіла я.

Він завмер.

— Коли?

— Коли ти пішов проти них.

Я підняла голову.

— Коли ти став між мною і всіма.

Його рука ковзнула по моєму волоссю.

— Рейно...

— Я не хочу більше боятися.

Він дивився на мене так, ніби весь зал зник.

— Тоді не бійся.

— А якщо я скажу, що закохалася?

Його очі змінилися. На мить він просто дивився. Потім тихо видихнув.

— Тоді я скажу, що чекав, коли ти це скажеш.

Моє серце пропустило удар.

— Ти...

— Так.

Він торкнувся мого обличчя.

— Я закохався в тебе.

У мене затремтіли губи.

— Коли?

Він усміхнувся.