Глава 30. Каелар

Я почув їх ще до того, як побачив. Кроки. Багато кроків. Вони глухо відбивалися від кам'яних стін, наближаючись згори. До них приєдналося шипіння магії — золоте полум'я змішувалося зі срібним холодом. Вони більше не намагалися нас переконати. Вони прийшли по нас. Я обернувся до Рейни. Вона стояла поруч зі мною, і срібне світло вже збиралося навколо її пальців.

— Готова?

Вона глянула на мене.

— Я ж казала. Я ніколи не готова.

Я усміхнувся.

— Але все одно йдеш.

— Завжди.

Я простягнув руку. Вона взяла її. Ми піднялися останніми сходами. Кам'яна плита над нами відсунулася. І ми вийшли просто в зал. Я одразу зрозумів, що Ліара не перебільшувала. Перед нами стояли представники обох Рад. Золоті — праворуч. Срібні — ліворуч. За ними — десятки воїнів. А посередині стояли Аларен і Дерен. Я зустрівся з Дереном поглядом. Він ледь помітно похитав головою. Не зараз. Я зрозумів. Він був на нашому боці. Але навіть він не міг відкрито виступити проти наказу. Один зі старійшин Золотої Ради зробив крок уперед.

— Каеларе.

Я не вклонився. Раніше я б це зробив. Сьогодні — ні.

— Раднику.

— Відійди від дівчини.

Моя рука ще міцніше стиснула пальці Рейни.

— Ні.

По залу пройшов шепіт. Срібна радниця подивилася на Рейну.

— Вона становить небезпеку.

Рейна підняла брову.

— Для кого?

Жінка промовчала.

— Я поставила питання.

Я ледь усміхнувся. Навіть зараз. Навіть коли навколо нас були десятки озброєних драконів. Вона не відступала. Старійшина перевів погляд на мене.

— Ти спадкоємець Золотого трону.

— Знаю.

— Ти зобов'язаний виконувати закони.

— Тільки ті, які не суперечать правді.

Він насупився.

— Ти ставиш під сумнів закон?

— Я ставлю під сумнів тих, хто його створив.

Тиша. Аларен дивився на мене спокійно. Я знав цей погляд. Він чекав. Не наказу. Не рішення. Мого вибору. І я зробив його.

— Я бачив архів.

Старійшина зблід.

— Який архів?

— Справжній.

Я зробив крок уперед.

— До заборони існували змішані союзи.

— Це неправда.

Ліара вийшла з-за нас.

— Правда.

Усі повернулися до неї. Зал вибухнув криками. Хтось вихопив зброю. Хтось наказав схопити її. А я став перед Ліарою.

— Ніхто її не торкнеться.

— Ти не маєш права!

— Я маю право захищати того, кого намагаються вбити через те, що він знає правду.

— Вона небезпечна!

Ліара гірко усміхнулася.

— Ось це ви говорите вже двадцять дев'ять років.

Рейна вийшла вперед.

— Досить.

Її голос не був гучним. Але він змусив усіх замовкнути.

— Ви називали небезпечною мою кров.

Вона подивилася на Срібну Раду.

— Називали небезпечним мого батька.

Потім на Золоту.

— Стерли його ім'я.

Вона підняла руку. Срібне світло спалахнуло. Поруч із ним загорілося золоте. Моя магія відповіла їй. Дві сили з'єдналися просто перед усіма. І цього разу я не відчув боротьби між ними. Тільки рівновагу. Рейна подивилася на обидві Ради.

— Ви боялися цього?

Ніхто не відповів.

— Тоді дивіться.

Вона простягнула руку. Срібний туман розтікся по підлозі. Я додав до нього золоте полум'я. Вогонь не спалив туман. Туман не загасив вогонь. Вони існували разом. Уперше відкрито. Перед усіма. І тоді одна з найстарших срібних радниць прошепотіла:

— Це неможливо.

Ліара відповіла:

— Ні.

Вона подивилася на Рейну.

— Це просто те, чого ви не хотіли бачити.

Я почув звук металу. Один із воїнів рушив уперед. Рейна напружилася. Я одразу став поруч.

— Не треба, — прошепотіла вона.

— Я знаю.

— Каеларе.

Я повернув голову. Вона дивилася на мене.

— Не вирішуй за мене.

Я завмер. Потім усміхнувся.

— Добре.

Я відступив на півкроку. Не далеко. Лише настільки, щоб вона могла зробити свій вибір. Рейна повернулася до воїна.

— Якщо хочеш мене схопити — спробуй.

Він кинувся вперед. Срібний туман вибухнув. Я почув крики. Дракони навколо нас змінили форму майже одночасно. Крила розкрилися. Золото спалахнуло. Срібло вдарило холодною хвилею. Але я бачив лише Рейну. Вона рухалася швидко. Вона не просила мене рятувати її. І я не рятував. Я бився поруч. Саме поруч. Наші сили з'єднувалися щоразу, коли ми опинялися близько. Мій вогонь прикривав її спину. Її туман зупиняв тих, хто заходив мені за спину. Ми не говорили. Нам не потрібно було. Ми вже знали. Один рух. Один погляд. Одна думка. І тоді щось змінилося. Зала затремтіла. Старі камені під ногами засвітилися. Золота і срібна магія розійшлися по підлозі величезним колом. Усі завмерли. Я подивився вниз. Там з'явився напис. Старий. Стертий. Але тепер видимий.