Глава 29. Рейна

Я спускалася сходами першою. Камінь під ногами був старим, вологим і холодним. На стінах не було смолоскипів, але нам вони й не були потрібні. Срібне світло моєї магії ковзало по стінах, вихоплюючи з темряви старі написи. Я читала їх уривками. Не всі слова збереглися. Але деякі були достатньо чіткими. Дві крові. Одна пам'ять. Не вороги. Я зупинилася. Каелар, який ішов одразу за мною, ледь не врізався в мене.

— Що?

Я показала на стіну. Він прочитав.

— Схоже, вони навіть не намагалися приховати це спочатку.

— Вони почали приховувати після того, як зрозуміли, що можуть втратити владу.

— Саме так.

Його голос був тихим. Я повернула голову.

— Ти більше не захищаєш свою родину.

— Я захищаю правду.

— Навіть якщо вона знищить усе, що тобі належить?

Каелар кілька секунд мовчав.

— Якщо трон тримається на брехні, він не вартий того, щоб за нього триматися.

Я дивилася на нього. Чомусь саме ця відповідь змусила мене усміхнутися.

— Ти стаєш небезпечним спадкоємцем.

— А ти стаєш надто сміливою поруч зі мною.

— Може, це ти на мене погано впливаєш.

— Можливо.

Він нахилився до мене. Я вже знала цей погляд. І все одно серце забилося швидше. Але перш ніж він устиг щось сказати, попереду пролунав голос Ліари:

— Якщо ви двоє закінчили фліртувати...

Я закрила очі.

— Вона все чує.

Каелар тихо засміявся.

— Здається, мені вона подобається.

— Не смій.

— Чому?

— Бо я вже починаю ревнувати.

Він подивився на мене з таким виразом, що я зрозуміла: сказала зайве.

— Рейно...

— Іди вперед.

Я проштовхнулася повз нього. Він наздогнав мене за кілька кроків. Його пальці ковзнули в мої. Я не відпустила. Ми продовжили спуск. Через кілька хвилин сходи закінчилися. Перед нами відкрилася величезна підземна зала. Я завмерла. На підлозі був викарбуваний дракон. Ні. Два дракони. Золотий і срібний. Вони не билися. Вони стояли поруч. А між ними була дитина. Людська на перший погляд. Але навколо її маленького тіла кружляли одночасно золоте полум'я та срібний туман. Я відчула, як Каелар стиснув мою руку.

— Це вона.

Ліара кивнула.

— Я.

Я подивилася на неї.

— Ти була тут.

— Так.

— Ти пам'ятаєш цей день?

— Кожну секунду.

Вона підійшла до малюнка.

— Після мого народження мене привели сюди. Старійшини хотіли зрозуміти, що зі мною відбувається.

— І що вони побачили?

— Що я можу торкатися пам'яті.

Я нахмурилася.

— Ти могла змінювати спогади?

— Ні.

Вона похитала головою.

— Це важливо. Я не могла їх змінювати. Я могла лише бачити їх.

Я відчула полегшення.

— Тоді чого вони боялися?

Ліара подивилася на мене.

— Що одного дня я побачу те, що вони зробили.

Я мовчала. Вона продовжила:

— І я побачила.

Каелар зробив крок уперед.

— Що саме?

Ліара опустила погляд.

— Перший закон про заборону змішаних союзів був написаний не через страх перед нашою силою.

Вона провела рукою по кам'яному напису.

— Він був написаний після того, як я побачила майбутнє.

Я насупилася.

— Яке?

— Не своє.

Ліара подивилася на мене.

— Твоє.

У мене перехопило подих. Каелар напружився.

— Що ти бачила?

— Дівчину зі срібним волоссям.

Я завмерла.

— Мене?

— Так.

— Коли?

— Тоді ти ще не народилася.

Я не могла відвести від неї погляду.

— Я бачила тебе дорослою. Поруч із золотим драконом.

Вона подивилася на Каелара.

— І бачила, як ви обоє стоїте перед двома Радами.

— І що ми робили?

— Говорили правду.

Я тихо засміялася. Не від радості. Від абсурдності всього цього.

— Вони заборонили наші союзи через видіння?

— Не зовсім.

Ліара повернулася до стіни.

— Вони злякалися не того, що я побачила.

Вона торкнулася одного символу.

— Вони злякалися того, що після мене народяться інші.

Я відчула холод.

— А потім народилася я.

— Так.

— І моя мати знала.

— Знала.

— Еріан знав.

— Так.

— Аларен знав.

Ліара кивнула. Я заплющила очі. Стільки людей знали правду. А я двадцять три роки жила всередині брехні. Каелар ніби відчув, що я знову починаю віддалятися. Він підійшов ближче.