Глава 28. Рейна

Я досі відчувала його руку на своїй спині. Навіть коли Каелар уже відійшов від мене, навіть коли Ліара говорила про Ради, про небезпеку і про те, що часу майже не залишилося, я все ще відчувала тепло його долоні. І ще більше я відчувала його губи. Це було проблемою. Величезною проблемою. Бо тепер я знала, що мені це сподобалося. Дуже. Я крадькома глянула на Каелара. Він дивився на Ліару, ніби нічого не сталося. Брехун. Його пальці раз у раз стискалися в кулак, а потім розслаблялися. Я майже усміхнулася.

— Отже, — сказала Ліара, — якщо ми хочемо залишитися живими, нам треба піти звідси.

— Куди? — запитав Каелар.

— Туди, де почалося все це.

Еріан похмуро подивився на неї.

— Ти знаєш місце?

— Я була там.

У мене всередині все стиснулося.

— Де?

Ліара подивилася на мене.

— У старому залі Ради.

Я насупилася.

— Але він давно зруйнований.

— Те, що бачать усі, — так.

Вона торкнулася кам'яної стіни.

— Але під ним залишилося те, що вони не змогли знищити.

Каелар підійшов ближче.

— Архів?

— Ні.

Ліара провела пальцями по старому символу двох драконів.

— Пам'ять.

Я відчула знайоме поколювання в долонях. Срібне світло спалахнуло між моїми пальцями. Каелар одразу повернувся до мене.

— Рейно.

— Я в порядку.

Але я не була впевнена. Символ під рукою почав світитися. Золота лінія простягнулася від нього до Каелара. Він торкнувся каменю. Наші сили з'єдналися. І я побачила.

Не видіння. Спогад. Переді мною стояв зал. Такий самий, як той, про який говорила Ліара. Тільки він був цілим. За довгим столом сиділи дракони. Золоті. Срібні. Серед них я побачила молодого Еріана. Поруч із ним стояла жінка. Моя мати. Я затамувала подих. Вона тримала на руках маленьку дитину. Ліару.

— Вона здорова, — сказав хтось.

— Вона сильна, — відповів інший.

— Вона небезпечна.

Ці слова прозвучали пізніше. Коли дитина підняла руку, навколо неї спалахнуло золоте світло, а потім срібний туман. Я побачила страх на обличчях Ради. А потім почула голос.

— Якщо народяться інші...

— Їх буде неможливо контролювати.

— Тоді заборонимо союзи.

— А якщо люди запитають чому?

Настала тиша.

— Скажемо, що це необхідно для збереження рівноваги.

Я відчула, як мої пальці стиснулися. Брехня. Вони знали. Вони все знали. І саме в цей момент я зрозуміла ще дещо. Моя мати стояла в залі. Вона була там. Вона чула це. І все одно пізніше вирішила народити мене. Я відкрила очі. По щоках текли сльози. Каелар одразу опинився поруч.

— Рейно.

Я подивилася на нього.

— Вона знала.

— Хто?

— Моя мама.

Голос зламався.

— Вона знала, що вони бояться таких дітей. І все одно...

Я не договорила. Каелар обійняв мене. Без слів. Я притиснулася до нього. Цього разу мені не хотілося бути сильною. Хоч кілька секунд.

— Вона не боялася тебе, — тихо сказав він.

Я заплющила очі.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вона залишила тебе живою. Вона боролася за тебе.

Я підняла голову.

— А ти?

Він подивився мені прямо в очі.

— Я теж.

Моє серце боляче стислося.

— Каеларе...

— Я не обіцяю, що зможу захистити тебе від усього.

Його пальці торкнулися моєї щоки.

— Але я більше нікому не дозволю вирішувати за тебе.

Я усміхнулася крізь сльози.

— Це вже краще.

— Я стараюся.

— Помітно.

Він нахилився ближче. Я вже знала, що зараз буде. І цього разу сама скоротила останню відстань. Наші губи зустрілися. Коротко. Ніжно. Але в грудях знову спалахнуло те саме тепло. Коли ми відсторонилися, Каелар тихо сказав:

— Тепер мені буде важко думати про щось інше.

Я усміхнулася.

— А хто сказав, що я дозволяю тобі думати?

Він засміявся. І вперше за весь цей час я побачила його справді безтурботним. А потім почувся голос Ліари.

— Мені дуже шкода руйнувати цей момент.

Я повернулася до неї.

— Що?

— Вони вже тут.

Усі завмерли. Десь далеко пролунав гул. Потім ще один. Золоті й срібні дракони. Я відчула їх. Багато. Каелар подивився на Еріана.

— Скільки?

— Достатньо, щоб перекрити всі виходи.

Я стиснула кулаки.

— Вони прийшли за Ліарою.

— І за тобою, — тихо сказав Еріан.

Я подивилася на нього.

— Тоді нехай приходять.

Каелар усміхнувся.

— Ось тепер я впізнаю тебе.