Глава 27. Каелар

Я дивився на дівчину перед нами й не міг змусити себе повірити в те, що бачу. Срібне волосся. Золоті очі. Магія, яку я відчував навіть на відстані. Вона була схожа на Рейну. Не зовні. Чимось глибшим. Наче її присутність була доказом того, що все, чого нас учили боятися, насправді існувало задовго до нас. Еріан стояв нерухомо.

— Ти жива...

Дівчина усміхнулася.

— Ти думав, що я померла?

— Я бачив, як вони тебе забрали.

У його голосі було стільки болю, що я вперше зрозумів: він приховував не одну втрату.

— Вони не забрали мене, — сказала вона. — Я втекла.

Рейна зробила крок уперед.

— Хто ти?

Дівчина подивилася на неї.

— Мене звати Ліара.

Вона перевела погляд на Еріана.

— І я була першою, хто довів їм, що дві крові можуть жити в одному дракону.

Рейна мовчала. Я відчував, як її пальці шукають мою руку. Я переплів їх із моїми. Ліара це помітила. Але нічого не сказала.

— Скільки тобі років? — запитав я.

— Двадцять дев'ять.

Я насупився.

— Тоді...

— Я народилася за шість років до Рейни.

Рейна різко подивилася на Еріана.

— Ви знали про неї?

Він кивнув.

— Знав.

— І чому не розповіли мені?

— Бо не знав, де вона.

Ліара тихо сказала:

— Він не знав, що я жива.

Рейна відвернулася. Я бачив, як багато всього знову проходить крізь неї. Тому стиснув її руку. Вона подивилася на мене. І цього разу не відпустила.

— Розкажи нам усе, — сказала вона.

Ліара сіла на кам'яний виступ.

— Не все одразу.

— Чому?

— Бо вам не сподобається те, що я скажу.

Я ледь усміхнувся.

— Після останніх кількох днів нас уже важко чимось здивувати.

Вона подивилася на мене.

— Ти Каелар.

Я кивнув.

— Астерів онук.

— Так.

— Тоді ти маєш знати, що твоя родина зробила.

Мої пальці стиснулися.

— Саме тому я тут.

Ліара кивнула.

— Добре.

Вона подивилася на Рейну.

— Заборона не була першою.

Рейна насупилася.

— Що?

— До неї був інший закон.

— Який?

— Закон, який дозволяв нам бути разом.

Я завмер. Ліара продовжила:

— Золоті та срібні дракони могли укладати союзи. Могли мати дітей. Ніхто не вважав це злочином.

— Тоді що сталося? — запитав я.

— Я народилася.

У залі стало тихо.

— Після мого народження стало зрозуміло, що моя магія не належить лише одній крові. Я могла керувати вогнем. І срібним туманом.

Рейна тихо запитала:

— І вони злякалися?

— Спочатку — ні.

Ліара опустила погляд.

— Спочатку вони захоплювалися.

Я відчув холод.

— А потім?

— Потім зрозуміли, що дитина з двома силами може бачити те, чого не бачать інші.

— Що саме?

Ліара подивилася на старий кам'яний круг.

— Пам'ять.

Рейна завмерла. Я теж. Її срібна магія. Її видіння. Її здатність бачити минуле. Раптом багато речей стали на свої місця. Ліара продовжила:

— Я бачила не тільки те, що відбувалося. Я бачила те, що люди намагалися приховати.

— Тому вони заборонили змішані союзи.

— Так.

— Через страх, що хтось побачить правду.

— Не тільки.

Ліара подивилася на мене.

— Вони зрозуміли, що якщо таких дітей стане більше, старі таємниці більше не залишаться таємницями.

Я повільно видихнув. Ось воно. Не сила. Не загроза. Правда.

— А ти?

Ліара усміхнулася.

— Я була першою.

— І тебе хотіли використати.

— Так.

Рейна стиснула мою руку.

— А потім?

— Я втекла.

— Як?

— Допоміг один із радників.

— Хто?

Ліара похитала головою.

— Його ім'я вже давно стерли.

Я майже засміявся.

— Звісно.

Ліара подивилася на мене.

— Ти злишся.

— Дуже.

— На них?

— На всіх, хто вирішив, що правда належить лише тим, хто сидить на троні.

Вона кивнула.

— Тоді ти зрозумів головне.

Я подивився на Рейну. Вона стояла поруч. І я раптом зрозумів, що більше не хочу приховувати те, що відчуваю. Не від неї. Не від себе. Я відпустив її руку. Вона здивовано подивилася на мене. Я зробив крок до неї.