Глава 26. Рейна

«Нам треба вижити до ранку».

Слова Каелара ще звучали в моїй голові, коли десь над нами пролунав черговий удар. Камінь здригнувся. Пил посипався зі стелі. Я інстинктивно підняла голову.

— Вони почали бій? — запитала я.

Один зі срібних представників Ради похитав головою.

— Ні.

Він прислухався.

— Це не бій.

Ще один удар. Потім звук крил. Багато крил. Я подивилася на Каелара. Він уже тримав руку біля зброї.

— Що тоді?

Срібний дракон відповів:

— Вони намагаються закрити виходи.

Еріан різко підняв голову.

— Вони знають про залу.

— Хто?

Я навіть не зрозуміла, до кого саме звертаюся. До нього. До Рад. До Каелара. Усі мовчали. І мене це розлютило. Знову. Знову всі знали більше за мене. Знову я стояла посеред історії власного життя, а люди навколо вирішували, яку частину мені можна почути.

— Досить.

Мій голос прозвучав голосніше, ніж я очікувала. Усі подивилися на мене.

— Досить говорити так, ніби мене тут немає.

Я відчула, як пальці Каелара ледь торкнулися моєї руки. Але він не втримував мене. Не зупиняв. Просто був поруч. Я подивилася на Еріана.

— Ви двадцять три роки ховалися.

Потім на представників Рад.

— Ви двадцять три роки приховували правду.

І нарешті на Каелара.

— А ти...

Я замовкла. Він спокійно зустрів мій погляд.

— Що я?

— Ти теж спочатку намагався мене захистити замість того, щоб сказати мені все.

Його щелепа напружилася.

— Так.

Без виправдань. Без спроб заперечити. Просто так. Я не очікувала цього.

— І тепер?

— Тепер я слухатиму тебе.

Мені стало важко дихати. Не від магії. Від простоти цих слів. Я відвела погляд.

— Добре.

Потім подивилася на представників Рад.

— А ви?

Золотий дракон мовчав. Срібний теж. Я усміхнулася.

— Я так і думала.

Еріан тихо видихнув.

— Рейно...

— Ні.

Я повернулася до нього.

— Я люблю маму.

Він завмер.

— Я знаю.

— Я люблю Аларена.

Еріан кивнув.

— Знаю.

— І я...

Я подивилася на нього довше. Слова застрягли в горлі. Я не могла сказати «люблю вас». Не після всього. Не зараз. Тому сказала правду, яку могла.

— Я хочу знати вас.

Його очі блиснули.

— Цього мені достатньо.

Я кивнула. А потім каміння знову здригнулося. Цього разу сильніше. Зі стелі впав шматок породи. Каелар миттєво притягнув мене до себе. Його рука опинилася на моїй талії. Я вперлася долонею йому в груди.

— Я ціла.

— Знаю.

— Тоді відпусти.

— За секунду.

Я підняла брову.

— Каеларе.

— На всяк випадок.

Я хотіла заперечити. Але не стала. Його тепло крізь одяг дивно заспокоювало. Я відчула, як його пальці трохи послабили хватку.

— Гаразд?

— Так.

Він не відступив одразу. Наші погляди зустрілися. Зовсім близько. На мить усе навколо зникло. Ні Ради. Ні Еріана. Ні кам'яної зали. Тільки його очі. І моє серце, яке чомусь вирішило, що зараз саме час битися швидше. Каелар першим відвів погляд.

— Нам треба рухатися.

Я ледве помітно усміхнулася.

— Згодна.

Ми підійшли до Еріана.

— Є інший вихід?

— Є.

— Куди?

— До старого перевалу.

Я завмерла.

— Туди, де почалася заборона?

Еріан кивнув.

— Саме туди.

Каелар насупився.

— А що там?

— Те, чого не знають навіть Ради. – Я вже хотіла запитати, але він додав: — І те, що може пояснити, чому перша дитина зникла з історії.

Ми рушили. Цього разу я йшла поруч із Каеларом. Поруч.

Коридор виявився вузьким. Нам довелося йти майже впритул один до одного. Каелар кілька разів торкався моєї руки, коли під ногами траплялося слизьке каміння. Одного разу я послизнулася. Його рука миттєво обхопила мою талію. Я врізалася в нього плечем.

— Обережно.

— Я бачила камінь.

— Очевидно.

Я підняла голову.

— Ти зараз смієшся?

— Ні.

— Смієшся.

— Тобі здалося.

— Я бачу.

— Тоді дивись уважніше.

Я пирхнула.

— Нестерпний.

— Мені казали.

— Хто?

— Ти.