Глава 24. Рейна

Я не знала, що страшніше. Те, що ми спускалися в темряву. Чи те, що вперше в житті я йшла поруч із власним батьком. Еріан ішов попереду. Каелар — поруч зі мною. Я чула його кроки, відчувала тепло його плеча, але майже не дивилася в його бік. Усі мої думки були про чоловіка попереду. Мого батька. Це слово досі здавалося чужим. Я знала його ім'я. Знала, що він любив мою матір. Знала, що не покинув мене добровільно. Знала, що двадцять три роки чекав. Але я нічого не знала про нього. І тепер він був за кілька кроків від мене. Живий.

— Чому ви не прийшли?

Мій голос розчинився в кам'яному коридорі. Еріан зупинився. Каелар теж. Я змусила себе підійти ближче.

— Не після того, як я виросла. Не через десять років. Не через п'ять. Чому ви не прийшли хоча б один раз?

Еріан довго дивився на мене. Його очі були такими самими, як у моєму спогаді. Золотими. Тільки тепер у них було більше втоми.

— Бо я знав, що за мною стежать.

— І ви просто вирішили, що я краще житиму без вас?

— Ні.

Відповідь прозвучала настільки швидко, що я здригнулася.

— Я вирішив, що ти житимеш.

Я стиснула пальці.

— Це не відповідь.

— Знаю.

Він зробив крок до мене. Я не відступила.

— Твоя мати просила мене піти.

У грудях щось боляче стиснулося.

— Вона просила?

— Так.

— Вона хотіла, щоб ви мене залишили?

Еріан похитав головою.

— Вона хотіла, щоб я залишив тебе живою.

Я відвела погляд. Хотілося злитися. Було б набагато простіше. Злитися на нього за двадцять три роки. На матір за таємниці. На Аларена за мовчання. На обидва королівства за закон, який зробив моє життя брехнею. Але як злитися на людину, яка стояла переді мною і визнавала, що пішла, бо боялася, що мене вб'ють?

— Я думала, що ви мене покинули.

Голос зрадницьки затремтів. Еріан опустив голову.

— Я знаю.

Він сказав це так тихо, що я ледве почула.

— І я ненавиджу себе за те, що ти мала право так думати.

Я подивилася на нього. Вперше він не здавався мені легендою. Не принцом. Не зниклим драконом. Просто чоловіком. Моїм батьком. Я не знала, чи можу пробачити його. Не зараз. Можливо, не скоро. Але я вже не могла сказати, що його не розумію. Я вдихнула.

— Я пам'ятаю ваші руки.

Його обличчя змінилося.

— Що?

— У дитинстві.

Я торкнулася пальцями своєї долоні.

— Я не пам'ятала вашого обличчя. Тільки руки. І кільце.

Еріан подивився на свою руку. На пальці було те саме кільце. Я впізнала його одразу.

— Ви залишили його?

— Твоя мати просила не знімати.

Він ледь усміхнувся.

— Я не зняв.

Мені стало боляче від цієї дрібниці сильніше, ніж від будь-яких великих слів. Я зробила ще один крок. Між нами залишилося зовсім мало відстані. Я дивилася на його обличчя й намагалася знайти там хоча б щось своє. Форму носа. Лінію підборіддя. Звичку трохи нахиляти голову, коли він слухає. Щось. Будь-що.

— Я схожа на вас?

Еріан усміхнувся сумно.

— Більше, ніж ти думаєш.

— А на маму?

Його усмішка стала теплішою.

— На неї ти схожа, коли злишся.

Я пирхнула крізь сльози.

— Тоді на неї я схожа часто.

— Я пам'ятаю.

На мить ми обоє замовкли. І мені раптом захотілося зробити щось зовсім дитяче. Обійняти його. Але я не змогла. Двадцять три роки не можна стерти одним кроком. Тому я лише кивнула.

— Ходімо.

Еріан прийняв це без образи. Ми рушили далі. Каелар ішов поруч. Я відчувала його присутність майже фізично. Не нав'язливу. Просто надійну. Через кілька кроків його пальці ледь торкнулися моєї руки. Я подивилася на нього.

— Все гаразд? — Тихо сказав він.

Я ледве усміхнулася.

— Ні.

Він підняв брову.

— Але буде.

Цього разу усміхнувся він. Сходи закінчилися раптово. Перед нами відкрилася величезна підземна зала. Я завмерла. Стіни світилися м'яким сріблястим сяйвом. Не полум'ям. Сам камінь випромінював світло. На ньому були вирізані сотні символів. Золоті. Срібні. І ті, яких я ніколи не бачила. Посередині зали стояв круглий кам'яний постамент. На ньому — дві долоні. Одна срібна. Інша золота. Між ними — маленька фігура дракона. Я підійшла ближче.

— Що це?

Еріан зупинився біля мене.

— Свідчення.

— Чого?

— Того, що було до заборони.

Каелар підійшов до стіни. Провів пальцями по старому напису.

— Тут давня мова.

— Так.

— Ти її читаєш?

Еріан кивнув.

— Частково.

Каелар повернувся до нього.

— Тоді перекладай.

Я ледве помітно усміхнулася. Навіть зараз Каелар говорив так, ніби командував радою. Еріан це теж помітив.