Глава 23. Каелар

Я відчув небезпеку ще до того, як почув гуркіт. Не ту, що приходить разом із нападом. Не ту, що змушує руку автоматично тягнутися до зброї. Це було інше. Відчуття, ніби саме місце навколо нас змінилося. Наче каміння під ногами пам'ятало щось, чого ми ще не встигли зрозуміти. Я стояв трохи попереду Рейни, дивлячись на темний прохід, у якому щойно зник її батько. Еріан. Мій родич. Людина, чиє ім'я я знайшов у вирваному з реєстру рядку. Людина, про яку в моєму королівстві наказали мовчати. І тепер він стояв перед нами. Живий. Я досі не міг до кінця це прийняти.

— Каеларе...

Голос Рейни був тихим. Я озирнувся. Вона дивилася на мене, але її думки явно були далеко звідси. Двадцять три роки. Саме стільки вона чекала, навіть не знаючи, кого чекає. Я не знав, що сказати. Уперше за довгий час мені бракувало слів. Тому я просто простягнув руку й торкнувся її пальців. Вона стиснула мою долоню. Сильно. Наче це було єдине, що зараз утримувало її від того, щоб розсипатися.

— Він живий, — прошепотіла вона.

— Так.

— Я навіть не знаю, що маю йому сказати.

Я подивився на темний прохід.

— Думаю, спочатку ти просто маєш його вислухати.

Вона кивнула. А тоді знову почувся звук. Цього разу ближче. Каміння здригнулося. Зі стелі посипався дрібний пил. Я миттєво відпустив її руку й став перед нею. Полум'я спалахнуло на моїй долоні. Рейна різко вдихнула.

— Каеларе, він сказав, що вони прийшли.

— Я пам'ятаю.

— А якщо це...

— Не знаємо.

Я не хотів лякати її припущеннями. Але й брехати не збирався. Я прислухався. Тиша. Потім — ще один звук. Крила. Далеко. Але їх було кілька. Я стиснув щелепу.

— Їх більше одного.

Рейна підняла підборіддя.

— Тоді не будемо чекати.

Я глянув на неї. Ще кілька днів тому я б наказав їй залишатися позаду. Сказав би, що це небезпечно. Вирішив би за неї. Тепер я знав краще.

— Ідемо, — сказав я.

Ми рушили слідом за Еріаном. Прохід вів глибше під землю, а потім раптом почав підійматися. Стіни тут були старішими. На них не було жодних королівських символів. Ні гербів Золотого королівства. Ні знаків Срібного. Лише дракони. Золотий і срібний. Поруч. Не один проти одного. Разом. Я провів пальцями по каменю.

— Їх ніколи не мало бути тут, — сказав я.

— Чому?

— Тому що в усіх наших книгах історія починається із заборони.

Рейна подивилася на малюнки.

— А тут вона починається раніше.

Я нічого не відповів. Бо саме це мене й лякало. Ми все життя вважали, що знаємо, чому існує заборона. Нас учили, що це було рішення заради миру. Що змішання крові могло зруйнувати рівновагу. Що так було завжди. А тепер я дивився на стіну, якій, можливо, було більше років, ніж самому королівству. І на ній два дракони стояли поруч. Без війни. Без страху. Без заборони. Попереду почувся голос.

— Не відставайте.

Еріан. Рейна пришвидшила крок. Я рушив поруч із нею. Через кілька хвилин ми вийшли до широкої кам'яної зали. Еріан стояв біля протилежної стіни. Він дивився на старий барельєф. На ньому був зображений дракон із двома відтінками луски. Срібло переходило в золото. Я завмер. Еріан повернувся до нас. Його погляд зупинився на мені. Довго. Занадто довго.

— Ти схожий на Астера, — сказав він.

Я напружився.

— Ви знали мого діда?

Еріан ледь усміхнувся.

— Знав.

— Він знав про вас?

У його очах промайнула втома.

— Знав.

Це слово вдарило сильніше, ніж я очікував. Мій дід знав. Король знав. Рада знала. Можливо, вони всі знали. Я відчув, як усередині піднімається холодна лють. Не через те, що від мене приховали родича. Через те, що вони приховали цілу частину історії.

— Чому вас стерли з реєстру?

Еріан не відповів одразу. Він подивився на Рейну.

— Через неї.

Я зробив крок уперед.

— Не кажіть так, ніби вона була причиною.

Еріан перевів погляд на мене. І вперше в його очах з'явилося щось схоже на схвалення.

— Саме так я й хотів би, щоб ти говорив.

Рейна мовчала. Я відчував, як вона напружилася поруч.

— Тоді через що? — запитав я.

Еріан зітхнув.

— Не через дитину. Через те, що її народження довело: те, чого боялися ради, можливе.

Він підійшов до барельєфа. Поклав долоню на камінь.

— Дві крові можуть існувати в одному драконі.

Рейна зробила крок до нього.

— І що в цьому такого страшного?

Еріан подивився їй просто в очі.

— Нічого.

Тиша.

— Ось цього вони й боялися найбільше.

Я відчув, як у мене стискаються кулаки. Не від сили. Не магії. Правди. Вона виявилася набагато простішою за всі страшні легенди, якими нас годували. Їм не потрібно було боятися чудовиська. Їм потрібно було боятися того, що їхня заборона виявиться непотрібною.

— Якщо ви знали це двадцять три роки тому, чому не розповіли всім?

Еріан гірко всміхнувся.