Глава 22. Рейна

Я дивилася на золотий слід і не могла змусити себе поворухнутися. Він світився зовсім слабко. Не як полум'я. Швидше як жар під попелом. Теплий. Живий. І найстрашніше було те, що він вів назад. Не вглиб сховища. Не до таємної кімнати. До виходу. До нас.

— Каеларе...

Він уже стояв поруч.

— Бачу.

— Це неможливо.

Він перевів погляд на мене.

— Після всього, що ми сьогодні знайшли, я б уже не використовував це слово.

Я нервово видихнула.

— Ти думаєш, це справді він?

Каелар присів біля сліду. Не торкнувся його. Лише провів долонею над каменем.

— Магія свіжа.

— Наскільки?

— Не знаю.

— Але це золота магія?

— Так.

Він на мить замовк.

— І вона незвичайна.

— Чим?

Каелар подивився на мене.

— Вона схожа на мою.

Мені стало важко дихати.

— Тобто...

— Не поспішай.

Я стиснула губи. Він мав рацію. Ми вже надто багато разів дозволяли надії бігти попереду фактів. Але цього разу я відчувала щось інше. Не думкою. Не магією. Кров'ю. Моя кров ніби впізнавала те, що я сама ще боялася назвати. Я простягнула руку.

— Рейно, зачекай.

— Я просто хочу перевірити.

— Що саме?

— Не знаю.

Він насупився.

— Це чудовий план.

Я глянула на нього.

— Не хвилюйся.

— Я саме це й роблю.

Його голос прозвучав тихіше. Я на секунду затримала погляд на його очах. А потім опустила руку. Долоня зависла над золотим слідом. Тепло торкнулося шкіри. Я вдихнула. І в ту ж мить світ зник.

Сніг. Я стояла посеред лісу. Ніч. Вітер ніс дрібні крижинки, які боляче торкалися обличчя. Попереду хтось ішов. Високий чоловік у темному плащі. Золоті пасма волосся вибивалися з-під каптура. Він ішов повільно, трохи нахилившись уперед. Наче був дуже втомлений. Я зробила крок.

— Зачекайте...

Він не почув. Або зробив вигляд, що не почув. Я пішла за ним. І тоді він зупинився. Повільно обернувся. Я завмерла. Я хотіла побачити його обличчя. Так сильно, що від цього стало боляче. Двадцять три роки. Двадцять три роки я намагалася уявити його. Його очі. Посмішку. Голос. Хоч щось. Але обличчя залишалося в тіні. Наче саме пам'ять не дозволяла мені його побачити. Зате я побачила руки. Ті самі. Сильні. Трохи обвітрені. І золоте кільце на пальці. Я знала його. Я бачила його в дитинстві. Чоловік дивився кудись повз мене. Наче знав, що я стою поруч. Наче міг бачити мене.

— Вона прийде, — сказав він.

Я завмерла.

— Хто?

Він не відповів. Зробив кілька кроків. Потім зупинився.

— Але не сама.

Я відчула, як серце стиснулося. Чоловік торкнувся кільця.

— Якщо ти справді моя донька... – Він замовк. А потім додав: — ...ти знайдеш мене.

Я хотіла крикнути. Хотіла побігти до нього. Але ноги не слухалися.

— Тату!

Він різко підняв голову. І вперше я побачила його очі. Золоті. Такі самі, як у Каелара. Він усміхнувся. Ледь помітно. І сказав:

— Не бійся того, що побачиш.

Світ вибухнув білим світлом.

Я різко вдихнула. Мене хтось тримав за плечі.

— Рейно!

Я кліпнула. Ліс. Камінь. Сховище. Каелар стояв переді мною. Його обличчя було напруженим.

— Подивись на мене.

Я дивилася. Але бачила все ще його. Мого батька. Його очі. Його руки. Кільце.

— Я бачила його.

Каелар завмер.

— Еріана?

Я кивнула.

— Він був тут.

— Ти бачила його обличчя?

Я похитала головою.

— Ні.

— Але впізнала?

Я заплющила очі.

— Так. – Мені було дивно вимовляти це вголос. — Я пам'ятаю його.

Каелар нічого не сказав. Я відкрила очі.

— Він знав, що я прийду.

— Що ще?

Я вагалася.

— Він сказав, що я прийду не сама.

Каелар подивився на Дерена. Потім на мене.

— Тоді він знав і про мене.

— Схоже на те.

У цей момент за дверима почувся звук. Ми всі завмерли. Крок. Один. Повільний. Потім другий. Дерен вихопив меч. Каелар миттєво став переді мною.

— Залишайся позаду.

Я стиснула його руку.

— Ні.

— Рейно.

— Не зараз.

Він повернув голову.

— Ми не знаємо, хто там.

— А я знаю.

— Звідки?

Я дивилася на двері.

— Не знаю.

Це була правда. Я просто знала. Кроки наближалися. Ще один. Потім тиша. На кам'яній стіні з'явилася тінь. Висока. Людська. У мене перехопило подих. Тінь зупинилася. Ніхто не рухався. Ніхто не говорив. Потім чоловічий голос спокійно промовив: