Глава 21. Рейна

Але двері не відчинились. Вони лиш подали знак, що ми на правильному шляху. Я відступила на крок і витерла долоню об плащ.

— Ну чудово.

Каелар глянув на мене.

— Що?

— Двадцять три роки таємниць, кілька стертих імен, заборонене кохання, зниклий принц... і врешті-решт ми знаходимо двері, які не відчиняються.

— Ти забула про загадковий напис.

— Він мене зараз не тішить.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Знаєш, іноді ти дивно реагуєш на стародавні таємниці.

— А як треба?

— Спокійніше.

Я подивилася на нього.

— Ти мене дратуєш.

— Знаю.

Дерен позаду тихо кашлянув.

— Якщо ви закінчили з освідченням у взаємній неприязні...

Я різко обернулася.

— Ми не...

— Дерен, — спокійно перебив його Каелар.

— Мовчу.

Я ледь не усміхнулася. А потім знову подивилася на двері. Щось було не так. Я відчувала це. Камінь під долонею був холодним, але не мертвим. У ньому ніби залишилося щось від магії. Я торкнулася символу. Срібна лінія. Потім золота. Вони перепліталися в центрі. Я провела пальцем по місцю їхнього перетину.

— Каеларе.

— Що?

— Спробуємо магією?

Він одразу зрозумів. Підніс долоню до символу. Між пальцями спалахнуло золоте полум'я. Я поклала руку поруч. Моя магія відповіла холодним срібним сяйвом. Спочатку нічого не відбувалося. А потім полум'я торкнулося мого холоду. Золоте світло вплелося в срібне точно так само, як ті дві лінії на дверях.

Камінь здригнувся. Почувся глухий клац. Десь усередині повернувся старий механізм. Двері повільно відчинилися. За ними була темрява. Не чорний туман. Не магічна темрява. Просто темний коридор, у якому багато років не було світла. Каелар запалив полум'я над долонею.

— Я піду першим.

— Ні.

Він повернувся до мене.

— Рейно.

— Ми знайшли це разом.

— Це не означає...

— Каеларе.

Я подивилася йому прямо в очі.

— Не вирішуй за мене.

Він кілька секунд мовчав.

Потім опустив руку.

— Добре.

Я ступила всередину.

***

Коридор був вузьким. На стінах виднілися старі малюнки. Дракони. Золоті. Срібні. Не один проти одного. Разом. Я зупинилася.

— Вони знали.

Каелар підійшов ближче.

— Знали що?

— Що наші магії можуть співіснувати.

Він провів поглядом по малюнках.

— Схоже, знали набагато більше, ніж нам розповідали.

Ми рушили далі. Через кілька хвилин коридор закінчився великою круглою залою. Посередині стояв кам'яний стіл. На ньому лежала дерев'яна скринька. Я завмерла. На кришці був той самий знак. Золото і срібло. Каелар підійшов до столу.

— Думаєш...

— Так.

Я відкрила скриньку. Усередині лежали папери. Старі, але дивно добре збережені. Перший аркуш був порожній. Другий теж. А на третьому я побачила знайомий почерк. Я знала його. Хоча ніколи не бачила його на папері. Мама зберегла кілька листів. Цей почерк був таким самим. Мене охопило дивне відчуття. Наче людина, яку я шукала все життя, щойно заговорила зі мною. Я прочитала перший рядок. «Якщо ти це читаєш, значить, мене не змогли змусити мовчати назавжди». Я перестала дихати. Каелар стояв поруч. Не торкався мене. Не поспішав. Просто був поряд. Я продовжила. «Я не знаю, хто саме знайде це місце. Можливо, ніхто. Можливо, моя донька». Очі наповнилися сльозами. Я провела пальцем по словах.

— Він знав...

Голос зламався. Каелар тихо сказав:

— Читай.

Я кивнула.

«Рейно, якщо це ти — пробач мені за те, що мене не було поруч».

Сльоза впала на папір. Я швидко витерла її.

«Я не пішов від тебе. Я пішов, щоб ті, хто шукав нас, не знайшли тебе. Я не знав, чи зможу повернутися. Але я знав одне: якщо вони знайдуть тебе, вони спробують зробити з тебе доказ своєї правоти».

Я затиснула рот рукою. Каелар тихо видихнув. Я читала далі.

«Ти не небезпечна. Твоя кров не є помилкою. Але вони бояться того, чого не можуть контролювати».

Мені здалося, що ці слова вже десь звучали.У маминому листі. У словах Аларена. У всьому, що ми знаходили. Але далі почерк змінився. Став поспішним. Нерівним.

«Якщо я не повернуся, шукайте не мене».

Я насупилася.

— Що?

Каелар нахилився ближче. Я прочитала ще раз.

«Шукайте місце, де вони прийняли перше рішення».

Нижче була одна коротка фраза.

«Там залишилося те, чого вони не змогли знищити».

Я підняла голову.

— Що це означає?

Каелар узяв другий аркуш. На ньому була карта. Північ. Гори. Ліс. І одна позначка. Не замок. Не поселення. Не святилище. Просто хрест. А під ним — координати. Дерен підійшов ближче.

— Це старий перевал.