Глава 20. Каелар

Північ зустріла нас тишею. Не тією звичайною тишею, яка приходить перед світанком, коли замок ще спить, а вулиці порожні. Це була інша тиша. Густа. Насторожена. Наче сама земля не хотіла, щоб ми ступали далі. Я стояла на краю скелястого плато й дивилася вниз. За кілька десятків метрів від нас починався ліс. Старий, темний, майже чорний від густих ялин. За ним здіймалися гори, вершини яких ховалися в низьких хмарах. Саме тут, згідно з найстарішим записом, Еріан планував опинитися після тієї ночі.

Я не знала, чому саме північ. Не знала, що він тут шукав. Не знала навіть, чи дійсно він дійшов сюди. Але тепер у мене було ім'я. І цього було достатньо, щоб рушити за ним.

— Ти впевнена? — запитав Каелар.

Я глянула на нього. Він стояв поруч, застебнутий у темний дорожній одяг. Зброї майже не було видно, але я вже знала: він ніколи не вирушає кудись без неї.

— Ні.

— Хороша відповідь.

Я ледь усміхнулася.

— Ти очікував іншої?

— Від тебе? Ні.

Дерен залишився трохи позаду, разом із двома золотими драконами, яких Каелар узяв із собою. Аларен наполягав, щоб я не вирушала сама, але цього разу навіть він розумів: якщо ми хочемо знайти слід Еріана, нам потрібні не десятки охоронців. Нам потрібні очі. І час. Я знову подивилася на ліс.

— Запис говорив, що Еріан планував піти на північ. Але чому?

— У ньому не було пояснення.

— А в інших архівах?

— Нічого.

— Тобто ми летіли сюди за одним реченням?

Каелар подивився на мене.

— За одним реченням і двадцятьма трьома роками мовчання.

Я промовчала. Він мав рацію. Ми рушили вниз.

***

Через годину ліс поглинув нас повністю. Сонячне світло майже не пробивалося крізь дерева. Сніг лежав нерівними плямами між корінням, а під ногами хрустіли замерзлі гілки. Я йшла попереду. Не тому, що хотіла бути сміливою. Просто щось усередині тягнуло мене вперед. Магія. Я відчувала її ледь-ледь. Не як силу. Швидше як відлуння. Холодне поколювання під шкірою. Я зупинилася. Каелар одразу завмер позаду.

— Що?

Я заплющила очі. Туман. Десь попереду. Але не звичайний. Він не рухався разом із вітром.

— Там щось є.

Каелар витягнув руку.

— Не поспішай.

— Я не збираюся.

— Це вже прогрес.

Я повернулася до нього.

— Ти зараз жартуєш?

— Намагаюся.

— Погано виходить.

— Знаю.

Ми рушили далі. Через кілька хвилин дерева почали рідшати. Перед нами відкрилася невелика галявина. У її центрі стояв камінь. Не споруда. Не святилище. Просто великий сірий камінь, наполовину врослий у землю. Але на його поверхні був знак. Я завмерла. Переплетені лінії. Золото. Срібло. Той самий символ.

— Каеларе...

Він підійшов. Провів пальцями по поверхні.

— Це не випадковість.

Я присіла біля каменя. На снігу були сліди. Старі. Майже стерті часом. Але один фрагмент залишився під виступом каменя. Я обережно очистила його від снігу. Метал. Невеликий уламок. Золотий. Каелар нахилився.

— Не чіпай.

Я вже тримала його в пальцях.

— Запізно.

Він видихнув.

— Рейно...

— Він теплий.

Каелар замовк. Я теж. Метал справді був теплим. Не гарячим. Просто дивно теплим для крижаного лісу. Я перевернула уламок. На ньому була ледь помітна подряпина. Літера. Е. У мене перехопило подих.

— Еріан.

Каелар забрав уламок у мене дуже обережно. Подивився на нього. Потім на камінь.

— Це може бути його.

— Може?

— Я не хочу давати тобі надію без доказів.

Я подивилася йому прямо в очі.

— А я не хочу, щоб ти вирішував, скільки надії мені дозволено мати.

Він завмер. А потім кивнув.

— Справедливо.

Я знову повернулася до каменя. Пальці самі потягнулися до символу. Цього разу видіння прийшло не одразу. Спочатку — холод. Потім звук. Кроки. Чиїсь важкі, втомлені кроки. Я побачила сніг. Ліс. Чоловіка. Він ішов сам. Крові не було. Рани я не бачила. Але він був виснажений. Я не могла роздивитися обличчя. Та побачила руку. І кільце. Те саме. Золоте. Він зупинився біля каменя. Поклав долоню на знак. І тихо сказав:

— Якщо вони не залишили нам дороги назад... доведеться знайти іншу.

Видіння обірвалося. Я різко вдихнула. Каелар уже тримав мене за плечі.

— Рейно!

Я кліпнула. Ліс повернувся. Сніг. Холод. Каелар.

— Я бачила його.

Він не питав, кого саме.

— Еріана?

Я кивнула.

— Він був тут.

Каелар подивився на камінь.

— Коли?

— Не знаю.

— Що він робив?

— Він знав цей знак.

Я провела пальцями по символу.

— І він говорив про дорогу.

Дерен підійшов ближче.