Глава 19. Рейна

Кров, про яку мовчали Я зрозуміла, що Каелар щось знайшов, ще до того, як він увійшов до кімнати. Не знаю чому. Можливо, я вже навчилася читати його мовчання. Можливо, справа була в тому, як різко відчинилися двері. А може, в його погляді.

Він завжди дивився прямо. Спокійно. Впевнено. Навіть тоді, коли навколо все розсипалося на шматки. Тепер він дивився на мене так, ніби сам не знав, як сказати те, що приніс. Я відклала лист, який досі тримала в руках, і підвелася.

— Що сталося?

Каелар не відповів одразу. За ним увійшов Дерен. У руках він тримав кілька старих сувоїв. Я перевела погляд на них.

— Ви знайшли щось про Еріана?

Каелар повільно кивнув.

— Так.

Одне слово. Але мені вистачило його, щоб серце забилося швидше.

— І?

Він підійшов ближче.

— Рейно... я хочу, щоб ти спочатку знала одне.

Я ледь помітно насупилася.

— Що?

— Я не приховую від тебе нічого.

— Добре.

— І я не дозволю нікому забрати в тебе цю правду.

У грудях стало важко.

— Каеларе, просто скажи.

Він глянув на Дерена. Той мовчки розгорнув перший сувій.

— Ми знайшли старий династичний реєстр, — сказав Дерен. — Його не переглядали багато десятиліть.

Я дивилася на пожовклий пергамент. На рядки імена. Королі. Принци. Діти. Шлюби. Спадкоємці. А потім побачила знайомі літери. Еріан. Мій подих завмер. Поруч із його ім'ям стояло: «Син короля Астера III».

Я повільно підняла очі.

— Він був...

Каелар договорив замість мене:

— Принцом Золотого королівства.

Я нічого не сказала. Світ ніби на мить став занадто тихим. Еріан. Мій батько. Золотий дракон. Принц. А потім я згадала те, що говорив Аларен. Він не просто зник. Його шукали. Обидва королівства. За ним полювали не тому, що він був небезпечним. А тому, що він знав правду. Я стиснула пальці.

— Чому ти мені цього не сказав раніше?

— Бо сам дізнався лише зараз.

Я подивилася на нього уважніше. Він не брехав.

— Але ти знав, що він золотий.

— Так.

— І знав, що він пов'язаний із королівською родиною?

Каелар на мить замовк.

— Ні.

Я видихнула. Це мало б полегшити мене. Чомусь не полегшило.

— Покажи мені.

Дерен подав мені сувій. Я взяла його обережно, ніби він міг обпекти. Палець ковзнув по рядку. Еріан, син Астера III. Нижче — ще кілька записів. А потім порожнє місце. Ніби хтось вирвав частину історії.

— Тут щось стерто.

— Так, — сказав Каелар.

— Навмисно?

— Без сумніву.

Я провела пальцями над пошкодженим пергаментом.

— Чому?

Каелар підійшов ближче.

— Ти вже знаєш..

Очі защипало. Я відвернулася. Переді мною раптом знову постала картина з дитячого спогаду. Теплі руки. Золоте світло. Мамин сміх. І чоловік, обличчя якого я досі не могла згадати. Але руки пам'ятала. Завжди.

— Він любив мене, — прошепотіла я.

Каелар нічого не відповів.

— Він справді мене любив...

Це вже було не питання.

— Певне, що так і було, — тихо сказав він.

Я стиснула сувій.

— Каеларе...

— Що?

— Твій королівський рід знав про нього?

Він не відвів погляду.

— Так.

У мене стиснулося серце.

— Тобто твоя родина знала про мого батька.

— Моя родина знала.

— І про мене?

Він мовчав. Цього разу мовчання було відповіддю. Я зробила крок назад.

— Отже, вони знали, що існує дитина від Золотого і Срібного драконів.

— Так.

— Знали, що ця дитина вижила.

— Я не знаю, хто саме знав.

— Але знали.

— Ймовірно.

Я засміялася. Коротко. Без радості.

— Дивно.

Каелар насупився.

— Що?

— Усе моє життя мене вчили, що я не повинна ставити зайвих запитань.

Я підняла сувій.

— А тепер я дізнаюся, що відповідь на них лежала у ваших архівах.

Каелар зробив крок до мене.

— Рейно...

— Ні. – Я підняла руку. — Не треба мене заспокоювати.

Він зупинився. Я вдихнула.

— Я не злюся на тебе.

Він уважно дивився на мене.

— Тоді на кого?

Я подивилася на старий пергамент.

— На всіх. – Це слово вийшло тихо. Але в ньому було більше сили, ніж у крику. — На тих, хто вирішив, що моя кров небезпечна. На тих, хто вирішив, що мені краще не знати правду. На тих, хто стер ім'я мого батька. На тих, хто перетворив страх на закон.

Я опустила сувій.