Глава 17. Рейна

Я майже не спала. Перстень лежав переді мною на столі. Маленький. Старий. З подряпаною поверхнею й майже стертою гравіюванням внутрішньою стороною. Але я не могла відвести від нього погляду. Золоте кільце. На ньому — дві переплетені лінії. Золота і срібна. Той самий символ, який переслідував мене останніми днями. Той самий, який з'являвся в старих записах. Той самий, який я бачила на медальйоні матері. І той самий, який був на персні мого батька.

Я була впевнена. Я не могла пояснити звідки. Не могла згадати його обличчя. Не могла відновити голос. Але руки... Руки я пам'ятала. Великі, теплі. З золотим кільцем на пальці. Я пам'ятала, як вони піднімали мене над землею. Як я сміялася. Як мама стояла поруч. І як світ здавався простим. До тієї ночі.

Я провела пальцем по металу.

— Хто ти був?.. — прошепотіла я.

За дверима почувся крок. Я підняла голову. Хтось постукав тричі і двері відчинилися. Каелар. Він зайшов без свого звичного військового плаща. На ньому була проста темна сорочка, а волосся трохи розтріпалося, ніби він сам не помітив, що давно пора привести себе до ладу. Він виглядав втомленим. Але уважним. Його погляд одразу впав на перстень.

— Ти так і не спала.

— Ти теж.

— Я запитав першим.

— Ні. – Я ледь усміхнулася.

— Ти думаєш про нього? – Він підійшов ближче.

— Я хочу знати його ім'я.

— Ми знайдемо. – Каелар сів навпроти.

— Ти кажеш це так, ніби вже знаєш, де шукати.

— Не знаю.

— Тоді чому так упевнено?

Він трохи нахилився вперед.

— Бо тепер ми шукаємо не привид. – Він трохи нахилився вперед, посміхаючись, а потім перевів погляд на перстень. — Ми шукаємо конкретну людину.

— Якщо він ще живий. – Я стисла губи.

Каелар нічого не сказав. Саме ця тиша мені не сподобалася.

— Ти щось знаєш?

— Ні. – Він підняв очі. — Але я перевірю архіви.

— А я поговорю з Алареном.

— Разом?

— Ні. – Похитавши головою, я взяла перстень. — Спочатку я сама.

Каелар не сперечався. І за це я була йому вдячна.

***

Аларен прибув до мене ближче до полудня. Я чекала його у маленькій кімнаті біля західної вежі. Вікна виходили на гори. Десь далеко виднілися засніжені вершини, а над ними повільно пливли хмари. Коли двері відчинилися, я одразу зрозуміла, що він уже здогадався, навіщо я його покликала. Його погляд упав на перстень. І змінився. Лише на секунду. Але я побачила.

— Ви знаєте його.

Аларен зачинив двері.

— Так.

Одне слово. Таке просте. А в мене від нього перехопило подих.

— Кому він належав?

Він не відповів.

— Дядечку Аларене.

Він повільно сів навпроти.

— Рейно...

— Не кажіть мені, що ще не час.

— Я й не збираюся. – Він підняв очі.

Я завмерла. Він поклав руки на стіл.

— Ти вже достатньо доросла, щоб знати.

— Тоді скажіть. – Я ковтнула.

Аларен подивився на перстень.

— Твого батька звали Еріан.

Я заплющила очі. Ім'я прозвучало дивно. Наче я вже колись його чула. Десь дуже далеко. У сні. У дитячій пам'яті.

— Еріан... – Я повторила його тихо.

Спробувала відчути. І раптом перед очима спалахнув образ. Золотий. Високий. Чоловік, якого я не могла роздивитися. Він тримав мене на руках. Я чула сміх. Свій. Мамин. І його голос. Але слова розчинилися. Я різко вдихнула. Аларен підвівся.

— Рейно?

— Я... пам'ятаю його руки. – Я подивилася на нього. — І перстень.

Аларен повільно кивнув.

— Так.

— Він був добрим?

Питання вирвалося само. Я не знала, чому саме воно. Мабуть, тому, що все життя у мене не було відповіді. Аларен довго мовчав. Потім сказав:

— Він тебе любив.

У мене защеміло в грудях.

— Ви його знали?

— Так.

— Добре знали?

— Достатньо.

Я відчула, як у мені піднімається злість.

— Тоді чому ви ніколи не розповідали мені про нього?

— Бо твоя мати просила мене.

— Вона просила приховати його ім'я?

— Вона просила зробити так, щоб ти зникла.

Я різко підвелася.

— Зникла звідки? Або для кого?

Аларен не відвів погляду.

— Від усіх, хто вважав тебе небезпечною.

— Але я не була небезпечною!

— Я знаю.

Його відповідь прозвучала настільки швидко, що я замовкла.

— Я знаю, Рейно.

Він підійшов до вікна.

— Але вони не знали.

— Хто?

— Ради.

— Обох?

— Спочатку — частина Срібної. Потім — Золота.

Я стиснула кулаки.