Глава 16. Каелар

Я ніколи не думав, що одного дня стоятиму перед дверима королівського архіву й вагатимусь, чи справді хочу їх відчинити. Не тому, що боявся того, що всередині. Я боявся того, що після прочитаного вже не зможу повернутися назад. За дверима лежали століття історії. Угоди. Закони. Хроніки. Імена королів, які давно стали прахом. Рішення, які колись здавалися правильними. А ще — речі, про які нам не розповідали. Я поклав долоню на холодну ручку.

— Ти можеш ще передумати.

Голос Рейни пролунав за моєю спиною. Я повернувся. Вона стояла, схрестивши руки на грудях. Срібне волосся було зібране на потилиці, але кілька пасм вибилися й спадали біля обличчя. Вона виглядала спокійною. Майже. Я вже навчився помічати ті дрібниці, які вона намагалася приховати. Наприклад, як її пальці трохи сильніше стискали рукав, коли вона нервувала. Або як вона затримувала подих перед тим, як почути щось важливе. Зараз вона робила і те, й інше.

— Передумати? — перепитав я.

— Ага.

— І що тоді?

— Скажеш Раді, що вирішив залишити все як є.

— Не зможу.

Вона підняла брову.

— Чому?

Я відкрив двері.

— Бо ти стоїш позаду мене.

Вона на секунду завмерла. Я пройшов усередину, приховуючи усмішку. За спиною почув:

— Самозакоханий.

— Я почув.

— Так і було задумано.

Я тихо засміявся.

***

Архів зустрів нас запахом старого пергаменту, пилу й воску. Високі стелажі тягнулися вздовж стін, гублячись у напівтемряві. На кожній полиці лежали сувої, книги й металеві таблички. Тут зберігалося все. Але проблема була в одному. Ми не знали, що саме шукати.

— З чого почнемо? — запитала Рейна.

Я підійшов до центрального столу.

— З першого закону.

— Про заборону?

— Ні.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Якщо ми хочемо зрозуміти, чому з'явилася заборона, треба знайти записи, які були до неї.

— Тобто шукати те, чого вже немає?

— Те, що хтось міг забути.

Рейна повільно кивнула.

— Добре.

Ми розділилися. Вона взяла східну частину архіву. Я — західну. Минуло майже пів години. Тиша була настільки глибокою, що я чув шелест сторінок за кілька метрів від себе. Потім пролунав її голос:

— Каеларе.

Я підняв голову.

— Що?

— Іди сюди.

У її голосі було щось таке, що змусило мене одразу відкласти сувій. Я підійшов. Рейна стояла біля нижньої полиці й тримала в руках тонку книгу. Обкладинка була потріскана. На ній не було герба Золотого королівства. Натомість посередині був старий символ. Золота й срібна лінії. Переплетені.

— Де ти це знайшла?

— Серед записів про дипломатичні угоди.

Я взяв книгу. На першій сторінці стояла дата. Дуже стара. Набагато старша за чинний закон. Я перегорнув сторінку. І завмер. Там було написано: «У період спільної варти кордону Золоті та Срібні дракони здійснювали обмін магічними знаннями для захисту північних земель.»

Я перечитав. Потім ще раз.

— Вони працювали разом, — тихо сказала Рейна.

— Так.

Я перегорнув далі. Там були записи про спільні патрулі. Про обмін цілителями. Про спільне використання магії. Вогонь і лід. Світло й місяць. Без війни. Без катастрофи. Без жодного слова про те, що ці сили нібито не могли існувати поруч.

— Тоді чому? — прошепотіла Рейна.

Я не відповів. Бо наступна сторінка вже містила відповідь. Або, принаймні, її частину. «Після народження дитини від союзу двох кровних ліній Рада постановила провести закрите засідання.»

Моє серце забилося швидше. Рейна прочитала рядок разом зі мною. Її пальці торкнулися сторінки.

— Дитина.

Я кивнув.

— Та сама.

Вона перегорнула сторінку. Наступний аркуш був вирваний.

— Ні...

Рейна провела пальцями по нерівному краю.

— Хтось вирвав його.

— Або наказав вирвати.

Я перегорнув кілька сторінок вперед. Ще одна згадка. «Прояв двох магічних ліній...» Далі текст був пошкоджений. Але наступний рядок залишився: «...може змінити встановлений порядок.» Я відчув, як у грудях стислося. Не злякався. Розлютився.

— Вони боялися.

Рейна подивилася на мене.

— Чого?

Я повільно закрив книгу.

— Не дитини.

Вона мовчала.

— Вони боялися того, що ця дитина доведе.

Рейна нахмурилася.

— Що крові можуть змішуватися?

— Більше. – Я подивився на символ на обкладинці. — Що два королівства можуть існувати без постійної ворожнечі. Що їхні магії можуть працювати разом. Що люди можуть перестати боятися одне одного.

Рейна мовчала. А потім тихо сказала:

— І тоді влада перестала б бути такою простою.

Я подивився на неї. Саме це я подумав. Вона сказала це першою.