Глава 15. Рейна

За кілька годин льоту ми були вдома у Каелара, моя рана з допомогою реінкарнації драконів, та якоїсь цілющої мазі Дарена повністю затягнулась за цей час.  Я не знала, що найбільше лякає мене після всього, що сталося. Те, що я тепер знала правду? Те, що частина цієї правди досі залишалася за завісою? Чи те, що тепер у мене більше не було можливості повернутися до колишнього життя, навіть якби я цього захотіла.

Ми йшли коридорами Золотої фортеці мовчки. Я поруч із Каеларом. Не позаду, не в кайданках, як рівна. І це чомусь здавалося важливішим за все інше. На нас дивилися. Вартові, слуги, радники, дракони, які поспішали своїми справами й раптом сповільнювали крок, побачивши мене. Срібна. У самому серці Золотого королівства. Поруч із його спадкоємцем. Ще кілька днів тому я б вирішила, що це неможливо. Тепер же я просто йшла далі. Мені вже було байдуже, скільки очей проводжало мене.

— Ти можеш ще повернутися, — тихо сказав Каелар.

Я повернула голову.

— Куди?

Він не відповів одразу. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на очах.

— Я мав на увазі... до своїх покоїв. Відпочити. Я сам поговорю з Радою.

Я ледь усміхнулася.

— Ага. І що ти їм скажеш?

— Правду.

Я зупинилася.

— Усю?

Каелар теж зупинився. Декілька секунд ми просто дивилися одне на одного.

— Усю, яку знаю, — нарешті сказав він.

Я видихнула. Саме це мені й подобалося в ньому. Не те, що він був спадкоємцем. Не те, що його боялися. Не те, що його сила могла зрівнятися з силою кількох драконів. А те, що останнім часом він усе частіше обирав правду там, де було набагато простіше промовчати.

— Тоді я піду з тобою.

— Рейно...

— Ні. – Я навіть не дала йому договорити. — Я більше не хочу, щоб хтось говорив про мене за зачиненими дверима.

Його погляд став серйознішим.

— Я не хотів тебе захищати таким способом.

— Але хотів.

Він трохи опустив голову.

— Так.

— Я знаю.

Я зробила крок ближче.

— І, Каеларе... я не звинувачую тебе.

Він подивився мені просто в очі.

— Але?

— Але більше так не можна.

На його губах ледь помітно з'явилася усмішка.

— Здається, ти дуже швидко навчилася говорити зі мною як із майбутнім королем.

— Ні. – Я схилила голову. — Я просто навчилася говорити з тобою як із чоловіком, який іноді страшенно мене дратує.

Він тихо засміявся. І ця коротка мить легкості була майже дивною після всього, що відбулося. Але саме вона мені була потрібна. Ми рушили далі.

***

Зала Ради була величезною. Високі колони здіймалися до стелі, а вздовж стін стояли кам'яні фігури стародавніх золотих драконів. На підлозі тягнувся візерунок із переплетених ліній — символ вогню, сонця й сили. Я вперше бачила цю залу. І одразу зрозуміла, чому Каелар не любив тут бувати. Усе тут нагадувало про владу. Про порядок. Про правила, які пережили тих, хто їх створив.

Радники вже чекали. Кілька поглядів одразу впали на мене. Холодних. Насторожених. Деякі — майже обурені. Каелар зайшов першим. Я — слідом.

— Ваша Високосте, — підвівся один із радників. — Ми чекали на вас.

— Бачу. – Каелар навіть не сів. — Тоді не витрачаймо час.

Я залишилася поруч із ним. Радник подивився на мене.

— Це необов'язково.

— Для кого? — спокійно запитав Каелар, але коли радник промовчав, продовжив. — Рейна залишається.

— Вона срібна.

— Я знаю.

— Вона була затримана нашими воїнами.

— Я теж знаю.

— Ваша Високосте, це питання державної безпеки.

Каелар повільно вдихнув. Я бачила, як у нього напружилася щелепа. Але голос залишився спокійним.

— Тоді поговорімо про державну безпеку.

Він підійшов до столу. На ньому лежали сувої. Старі карти. Звіти патрулів. Я впізнала один із символів на пергаменті. Той самий. Переплетіння золота й срібла. Моє серце стислося.

— Ви називаєте її небезпечною, — сказав Каелар. — На підставі чого?

— Її походження.

— Походження не є доказом злочину.

— Вона володіє срібною магією.

— І?

— Вона була присутня біля місць зникнення патрулів.

— Як і я.

У залі стало тихо. Я ледве стримала усмішку. Каелар продовжив:

— Ми обоє були біля святині. Обоє бачили дивні явища. Обоє знайшли сліди старої магії.

Він поклав руку на один із сувоїв.

— І саме тому я хочу знати, чому в архівах існують записи про спільну магію Золотих і Срібних драконів, якщо нам роками казали, що ці крові не можуть співіснувати.

Ніхто не відповів. Це мовчання сказало більше, ніж будь-які слова. Я подивилася на радників. Деякі уникали мого погляду. І тоді я зрозуміла. Вони теж не знали всієї правди. Можливо, ніхто не знав. Можливо, покоління за поколінням вони повторювали одні й ті самі слова, поки самі не забули, звідки вони взялися.