Глава 14. Каелар

Я саме закрив останню книгу, коли двері архіву різко відчинилися. Я підняв голову. На порозі стояв один із королівських вартових. Він був блідий.

— Ваша Високість.

Я одразу зрозумів, що щось сталося.

— Говори.

Він важко ковтнув.

— З північного патруля надійшло повідомлення.

Я встав.

— Що з ними?

— Вони затримали Срібну драконицю.

У мене всередині все похололо.

— Ім'я?

Він замовк на секунду. Цієї секунди вистачило.

— Рейна.

Я не відчув, як опинився біля нього.

— Що?

— Її схопили біля старого храму.

Моя рука стиснулася.

— За що?

— Підозрюють у причетності до зникнення патрулів.

Я подивився на нього.

— Підозрюють?

— Так.

— На підставі чого?

Він опустив очі.

— Вона була на місці зникнення. Користувалася срібною магією. Чинила опір затриманню.

— Вона чинила опір?

Мій голос став тихішим. Вартовий кивнув.

— Поранено кількох солдатів.

Я заплющив очі. Я знав Рейну. Знав достатньо. Вона могла бути впертою. Могла бути різкою. Могла кинутися в бій, якщо її загнати в кут. Але вона не нападала б без причини.

— Де вона зараз?

— Її везуть до північної застави.

Я вже йшов до дверей.

— Ваша Високість...

Я зупинився.

— Що?

— Командир наказав доправити її безпосередньо до Ради.

Я повільно повернувся.

— Хто дав йому цей наказ?

Вартовий мовчав. Саме цього я й боявся.

— Тобто ніхто.

— Я не знаю, Ваша Високість.

Я взяв зі столу свій меч. Дерен, який увесь цей час стояв біля полиць, нарешті заговорив:

— Ти збираєшся туди сам?

— Так.

— Це може виглядати так, ніби ти втручаєшся в роботу патруля.

Я подивився на нього.

— Я і втручаюся.

Він видихнув.

— Каеларе...

— Вони схопили її без доказів.

— Якщо Рада вже знає...

— Тим більше.

Я застебнув пояс.

— Я хочу поговорити з нею до того, як вони це зроблять.

Дерен кілька секунд дивився на мене. Потім усміхнувся без радості.

— Знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Ти навіть не запитав, чи вона винна.

Я завмер. Він мав рацію. Я не запитав. Бо вже знав відповідь.

— Вона не винна.

Дерен кивнув.

— Я теж так думаю.

***

Ми вилетіли ще до того, як сонце піднялося над лісом. Я не пам'ятаю дороги. Пам'ятаю лише вітер. Холод. І одну думку. Тримайся. Я не знав, що з нею зробили. Не знав, чи поранена вона. Не знав, чи вже забрали її магію. Але я знав, що не дозволю їм відвезти її до Ради. Не зараз. Не після всього, що я знайшов. Не після того, як зрозумів, що наші предки вже колись називали страх порядком.

***

Коли ми приземлилися біля північної застави, варта одразу кинулася назустріч.

— Ваша Високість.

Я навіть не відповів на привітання.

— Де вона?

Командир патруля вийшов уперед. Я впізнав його. Того самого, що був у лісі.

— Її вже повезли далі.

Я подивився йому в очі.

— Куди?

— До фортеці Ради.

— Хто наказав?

— Це було необхідно.

— Я не питав, чи це було необхідно. – Я зробив крок ближче. — Я запитав, хто наказав.

Він мовчав.

— Вона поранена?

— Незначно.

— Що означає «незначно»?

— Подряпина на боці.

Я стиснув щелепи.

— Чому вона чинила опір?

— Вона напала на нас.

— До чи після того, як ви спробували її заарештувати?

Він замовк. Я вже знав відповідь.

— Ви не мали доказів.

— У нас були підозри.

— Підозри не дають вам права нападати на представницю Срібного королівства.

— Вона могла бути небезпечною.

Я відчув, як у долоні спалахує жар.

— Вона була беззбройна.

— Вона — дракон.

— І ви теж.

Я дивився на нього так довго, що він першим відвів погляд.

— Де їхній загін?

— На південній дорозі.

Я розвернувся.

— Сідлайте коней.

Дерен підійшов ближче.

— Каеларе, якщо ми наздоженемо їх дорогою, ти справді збираєшся просто забрати її?