Глава 13. Рейна

Я не спала майже всю ніч. Сиділа біля вікна й дивилася, як місячне світло ковзає по снігу за стінами фортеці. Переді мною лежала мамина скринька. Медальйон. Лист. Старе кільце. Клаптик синьої тканини. Я вже кілька разів перечитала лист, але щоразу поверталася до одних і тих самих рядків. «Не кажи їй, що її кров — прокляття.» Я провела пальцем по пожовклому паперу. Мама не боялася мене. Тато не боявся мене. Вони боялися інших. І тепер я вперше розуміла наскільки сильно.

Мені здавалося, що я все життя жила в кімнаті, двері якої були замкнені. А тепер хтось нарешті відчинив їх. І я побачила, що за ними був не монстр. Там була правда. Найстрашніше виявилося навіть не те, що мій батько був Золотим. Не те, що моє народження стало причиною страху. Не те, що мій дядечку приховував від мене частину мого минулого. Найстрашніше було зрозуміти, що мої батьки любили одне одного. І що їм довелося розлучитися не через помилку, не через зраду і не тому, що їхня любов була небезпечною. Їх змусив страх інших.

Я стиснула медальйон у долоні. Золота й срібна лінії перепліталися на його поверхні. Дві крові. Два королівства. Одна дитина. Рейна. Я.

І чомусь саме тепер я подумала про Каелара. Я заплющила очі. Переді мною одразу виник старий храм. Його золоті очі. Його рука біля моєї щоки. Його голос: «Подивись на мене.» Я тоді не розуміла, чому послухалася. Тепер розуміла ще менше. Але знала одне. Я хотіла поговорити з ним.

Не зі спадкоємцем Золотого престолу. Не з представником королівства, яке заборонило існування моїх батьків як пари. З Каеларом. Людиною, яка сама почала сумніватися в тому, чого її навчали.

Я різко підвелася. Мені треба було знайти його. Зараз. Я накинула плащ і вийшла з кімнати.

***

Дядечку сидів у кабінеті. Перед ним лежали документи, але він не читав їх. Він просто дивився у вікно.

— Дядечку.

Він підняв голову.

— Ти куди?

— До північного кордону.

Його погляд одразу став настороженим.

— Навіщо?

Я не стала брехати.

— До Каелара.

Він довго мовчав.

— Рейно...

— Я знаю, що Ви хочете сказати.

— Тоді скажи мені сама.

Я затягнула ремінець плаща.

— Я хочу розповісти йому те, що дізналася.

— Це може бути небезпечно.

— Уже небезпечно.

Він підвівся.

— Ти не знаєш, як він відреагує.

— Знаю.

— Звідки?

Я подивилася йому просто в очі.

— Бо він уже бачив мою магію. І не злякався.

Дядечку опустив погляд. Я побачила в його очах щось дивне. Наче він знав, що я вже зробила вибір.

— Я повернуся, — тихо сказала я.

Він кивнув.

— Бережи себе.

Я вийшла. І не озирнулася.

***
 

До північного лісу я дісталася ближче до полудня. Я могла полетіти. Але не хотіла. Мені потрібно було пройти цей шлях самій. Сніг скрипів під ногами. Холодне повітря обпалювало легені.

Я весь час думала про те, що скажу Каелару. Я знаю, хто мої батьки. Я знаю, чому мене приховали. Заборона була створена не через небезпеку. Нас просто боялися. І, можливо, найважливіше: Ти теж маєш право знати правду про своє королівство.

Я вже бачила між деревами обриси старого храму, коли почула голоси. Я зупинилася. Чоловічі голоси. Золоті.

— Перевірте східний схил.

— Тут нічого.

— Не розслабляйтеся. Командування наказало не повертатися без результату.

Я притиснулася до дерева. Патруль. Шість драконів. Золоті обладунки. Я хотіла просто обійти їх. Зробити коло. Дістатися храму. Але саме тоді під моєю ногою хруснула гілка. Усі шестеро одночасно повернулися.

— Хто там?!

Я заплющила очі. От і все. Повільно вийшла з-за дерева. Руки тримала відкритими.

— Я не хочу конфлікту.

Командир патруля зробив крок уперед.

— Назвися.

— Рейна.

Він завмер. Його погляд змінився.

— Срібна дракониця?

— Так.

Він переглянувся з товаришами. А потім поклав руку на меч.

— Взяти її.

Я навіть не повірила, що правильно почула.

— Що?

— Взяти.

Двоє солдатів рушили вперед.

— Зачекайте.

— Руки за спину.

— Ви помилилися.

— Сумніваюся.

— Я прийшла до храму поговорити з Каеларом.

Командир різко підняв голову.

— Ти знаєш спадкоємця?

— Так.

— І часто бувала біля цього храму?

— Так.

— Тоді все сходиться.

Я насупилася.

— Що саме?

— Ти. – Він указав на мене. – Ти була тут у ніч зникнення третього патруля. Після тебе ми знайшли сліди срібної магії.

— Бо я була тут.

— Саме так.

— Я шукала ваших людей!

— А один із наших людей повернувся без пам'яті.

— Я не маю до цього стосунку!

— Тоді поясни, чому ти постійно з'являєшся там, де зникають наші патрулі.

Я стиснула щелепи.

— Бо я теж намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Зручно.

— Ви мене навіть не слухаєте.

— Тому що ми вже знаємо достатньо.

Один із солдатів схопив мене за руку. Я різко смикнулася.

— Не чіпай мене.

— Руки за спину.

— Відпусти.

Він стиснув сильніше. Я відчула, як під шкірою прокидається холод.

— Останній раз кажу.

Срібний туман вирвався з-під моїх ніг. Солдат відсахнувся.

— Магія!

— Вона атакує!

— Я не атакую!

Золоте полум'я спалахнуло перед моїм обличчям. Я відхилилася. Вогонь пройшов за кілька сантиметрів від щоки. Жар обпік шкіру. Я відчула, як усередині щось обривається.

— Ви справді хочете битися?

— Взяти її!

Перший солдат кинувся вперед. Я підняла руку. Лід виріс із землі. Він ударив його під ноги, і той упав у сніг. Другий атакував одразу. Я відбила його меч крижаним щитом. Метал зіткнувся з льодом. Гуркіт рознісся лісом.

— Я не ваша ворогиня!

— Вона сильніша, ніж казали!