Глава 12. Каелар

Я повернувся до фортеці ще до світанку. Не тому, що хотів спати. Сон просто не приходив. Перед очима знову й знову поставала стара кам'яна плита під кригою. Вигорілі сліди на землі. Сріблястий туман, що не розсіювався навіть тоді, коли здіймався сильний вітер. І два слова, які я не міг викинути з голови. «Дві крові.» Я чув їх у думках так чітко, ніби хтось прошепотів їх мені просто на вухо.

Я зняв плащ і кинув його на крісло біля дверей. У кімнаті було холодно, але я навіть не помітив. Мені потрібно було знайти старі записи. Не ті, що зберігалися в королівській бібліотеці для всіх охочих. Старіші. Ті, до яких майже ніхто не заглядав. Я знав, де вони лежать. У східному крилі палацу, за старою залою радників, була архівна кімната. Туди рідко заходили навіть члени Ради. Більшість документів там давно вважали непотрібними: договори, списки родів, записи про кордон, старі закони. Саме тому я й пішов туди. Дерен знайшов мене вже біля дверей.

— Ти взагалі спав?

— Ні.

— Я так і подумав. – Він сперся плечем об кам'яну стіну й подивився на мене. – Ти виглядаєш так, ніби збираєшся або розпочати війну, або розібрати весь архів до фундаменту.

— Друге.

— Шкода. Перше було б простіше.

Я ледь усміхнувся.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Ось тепер мені це точно не подобається.

Ми зайшли всередину. Повітря тут пахло пилом, старою шкірою та воском. Уздовж стін стояли високі полиці, заставлені сувоями й книгами. На деяких ще зберігалися печатки королів, яких я знав лише з портретів. Я підійшов до дальньої секції.

— Що шукаємо?

— Усе, що стосується заборони на змішані союзи.

Дерен завмер.

— Каеларе...

— Не став запитань.

— Це якраз те, що я збирався зробити.

Я подивився на нього.

— Я хочу спочатку побачити документи.

Він зітхнув.

— Добре.

Ми працювали майже годину. Спочатку я знаходив те, що вже знав. Старий закон. Печатка першого Золотого короля. Заборона на шлюб між Золотими та Срібними драконами. Я прочитав його двічі. Потім втретє. Формулювання було дивним. Не «небезпечним». Не «забороненим через загрозу». Там було написано: «Задля збереження рівноваги двох кровних ліній та миру між королівствами...» Я нахмурився.

— Рівноваги, — тихо повторив я.

— Що?

Я простягнув документ Дерену. Він прочитав.

— І що тут не так?

— Раніше я ніколи не замислювався над цим.

— Над словом «рівновага»?

— Над тим, чому саме її потрібно було зберігати.

Дерен мовчав. Я відклав перший сувій. Другий. Третій. У кожному документі повторювалося майже те саме. Збереження порядку. Збереження меж. Збереження традицій. Але жодного разу не було пояснено, що саме станеться, якщо Золотий і Срібний дракон створять сім'ю. Я відчув, як усередині наростає роздратування. Нас усе життя вчили боятися цього. Але ніхто не сказав нам чому. Я потягнув наступний сувій. Він був старший. Значно. Печатка майже стерлася, пергамент пожовтів. Я розгорнув його обережно. На першій сторінці було лише кілька рядків. А далі починався список. Імена. Багато імен. Я переглядав їх одне за одним, поки не побачив те, від чого завмер.

Дві родини. Одна Золота. Одна Срібна. Вони згадувалися разом. Не як вороги. Не як порушники. Як союзники. Я нахилився ближче.

— Дерен.

Він підійшов.

— Що?

Я показав йому сторінку.

— Тут написано про співпрацю між нашими родами.

— І?

— Це було задовго до заборони.

Ми переглянули наступні листи. Там були записи про спільні походи. Про торгівлю. Про обмін знаннями. Навіть про драконів, які разом охороняли північні території. Срібні й Золоті. Разом. Я повільно сів.

— Чому нам про це не розповідають?

Дерен не відповів. Бо відповідь уже була перед нами. Нам не розповідали. Не тому, що забули. А тому, що хтось вирішив, що ми не повинні знати. Я перегорнув ще кілька сторінок. І знайшов запис, зроблений іншою рукою. Короткий. Майже непомітний. «Після народження дитини від змішаного союзу було проведено закриту раду.» Я перестав дихати.

— Дитина...

Дерен прочитав через моє плече. Нижче чорнило було розмазане. Але кілька слів залишилися. «...проявила обидві лінії сили...» Я підняв очі. У голові відразу виник образ Рейни. Її срібний дракон. Її туман. А потім — золоте світло на її долоні. Я відкинувся на спинку стільця.

— Це вона.

— Не поспішай, — тихо сказав Дерен.

— Я не поспішаю.

Але мій голос видав мене. Я вже знав. Принаймні відчував. Далі був уривок протоколу. «Рада постановила, що подібне поєднання може змінити встановлений порядок...»

Я прочитав це ще раз. І ще. Не «знищити королівства». Не «принести смерть». Не «відкрити давнє зло». Змінити порядок. Я стиснув пальці. Ось воно. Причина.

Не страх перед чудовиськом. Страх перед змінами. Страх перед тим, що може з'явитися хтось, хто не належить повністю ні до Золотих, ні до Срібних. Хтось, кому не можна сказати: «Ти повинен бути на нашому боці, бо ти один із нас». Хтось, хто може обрати сам. Рейна. Я заплющив очі.

Раптом згадалося, як вона стояла біля старого храму. Срібне волосся розсипалося по плечах. Туман слухався її. Вона дивилася на мене так, ніби я був її ворогом. І водночас її магія не відштовхувала мою. Вона приймала її. Якщо ці записи правдиві... то нас учили боятися не сили. Нас учили боятися того, що ця сила може бути вільною. Я відкрив очі.

— Дерен.

— Так?

— Нікому не говори про цей документ.

Він насупився.

— Навіть Раді?

Я подивився на старий пергамент.

— Особливо Раді.

Ми мовчали. За вікном почав світати ранок. Перші сонячні промені торкнулися високих веж. Золоте світло ковзнуло по каменю. Я завжди любив цей колір. Він означав дім. Силу. Спадкоємність. Корону. Але цього ранку вперше подумав про інше. Можливо, навіть світло може засліпити. Я згорнув документ і сховав його під плащ.