Глава 11. Рейна

Я не пішла до своєї кімнати. Після розмови з дядечком я взагалі не була впевнена, що зможу заснути. Я вийшла з головної зали й кілька хвилин просто стояла в коридорі, притулившись спиною до холодної кам'яної стіни. За дверима залишилася людина, яку я все життя називала родиною. Людина, якій довіряла більше, ніж будь-кому. І тепер я знала, що він брехав мені. Не про все. Не тому, що хотів зробити мені боляче. Але брехав.

Я опустила погляд на свою долоню. Там, де в лісі з'являлося золотисте світло, не залишилося нічого. Та я все ще відчувала тепло. Я провела пальцями по шкірі. Золотий. Мій батько був Золотим? Ця думка досі здавалася мені чужою і потребувала підтвердження, але це здавалось правдою, наче я знала це ще задовго до того як вона промайнула в голові. Я все життя була Срібною. Принаймні так думала.

Моя магія була срібною. Моє волосся було срібним. Я народилася серед Срібних і виросла серед них. Але десь у моїй крові існувало щось інше. Щось, чого я не розуміла.

Я повернулася до дверей. І знову зайшла. Дядечко все ще сидів за столом. Він не дивився на документи. Просто сидів, поклавши руки перед собою. Коли я зайшла, він підняв голову.

— Ти не пішла.

— Ні.

Я зачинила двері.

— Я хочу продовжити розмову.

Він кивнув.

— Добре.

Я підійшла до столу.

— Ви сказали, що моя мати була Срібною.

— Так.

— А батько, він був...?

— Золотим. – тихо відповів дядечко.

— Їхній союз був заборонений?

Дядечко мовчав.

— Так?

— На той час уже існував закон.

Я відчула дивний холод.

— Отже, вони знали, що порушують його.

— Так.

— І все одно були разом.
— Так.

Я сіла навпроти.

— Чому?

Він трохи нахилив голову.

— Тому що люди не завжди обирають те, що дозволено.

Я майже усміхнулася.

— Це звучить як щось, що Ви сказали б мені, коли я була підлітком.

— Тоді ти була дуже впертою.

— Я і зараз вперта.

— Це я помітив.

На мить між нами виникла звична тиша. Майже тепла. А потім я згадала, чому сиджу тут.

— Що сталося після мого народження?

Його обличчя знову стало серйозним.

— Ти народилася в час, коли між королівствами було відносно спокійно.

— Відносно?

— Мир ніколи не означав довіру.

Я кивнула. Це я знала. Золоті й Срібні не воювали. Але й близькими ніколи не були.

— Коли стало відомо про мене?

— Не одразу.

— Хто дізнався?

— Люди, яким не варто було знати.

— Члени ради?

Він не відповів. Це була достатня відповідь. Я стиснула пальці.

— Вони хотіли мене вбити?

— Ні.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ні?

— Не всі.

— А хтось хотів?

Він довго мовчав.

— Були ті, хто вважав, що тебе потрібно ізолювати.

— Чому?

— Через те, що ти могла успадкувати.

Я нахилилася вперед.

— Що саме?

Він дивився на мене так, ніби намагався знайти правильні слова.

— Сили двох родів.

Я відчула, як усередині все стислося.

— І це настільки страшно?

— Ні.

Відповідь була настільки спокійною, що я завмерла.

— Тоді чому?

Дядечко подивився мені просто в очі.

— Тому що сила сама по собі не страшна, Рейно. Страшним для деяких людей є те, що вони не можуть її контролювати.

Я повільно видихнула. Ось воно. Не прокляття. Не чудовисько. Не якась давня темна сила. Страх. Люди боялися того, чого не могли контролювати.

— Вони боялися, що з'явиться більше таких, як я?

— Так.

— І тоді два королівства більше не зможуть залишатися окремими?

Він не відповів. Але я вже знала. Я відкинулася на спинку стільця.

— Отже, заборона існує не тому, що змішана кров небезпечна.

— Рейно...

— Я права?

Він заплющив очі.

— Так.

У мене перехопило подих. Стільки років. Стільки поколінь. І все це трималося на страху. Я тихо засміялася. Не весело.

— Неймовірно.

— Це ще не вся історія.

— Тоді розкажіть.

— Не можу.

Я різко подивилася на нього.

— Чому?

— Тому що є речі, які я не маю права розповідати замість тих, хто був там.

Я стиснула щелепу.

— Вони мертві.

— Не всі.

Я завмерла.

— Що?

Дядечко відвів погляд.

— Я сказав занадто багато.

Я повільно підвелася.

— Хтось із тих, хто знає правду, досі живий?

Він мовчав.

— Хто?

— Рейно...

— Хто?!

Моя магія знову відгукнулася. По кам'яній підлозі розповзлася тонка біла крига. Дядечко подивився на неї.

— Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.

— А Ви повинні навчитися відповідати на мої запитання.

Він майже усміхнувся.

— Ось тепер я впізнаю тебе.

Я хотіла розсердитися. Але не змогла. Він підвівся. Підійшов до полиці. Я стежила за ним. Він потягнувся до тієї самої маленької дерев'яної скриньки, яку я бачила сотні разів в його кабінеті вдома. Цього разу я не дозволила собі відвести погляд. Він зняв її з полиці. Поклав на стіл.

— Це належало твоїй матері.

Моє серце завмерло.

— Чому я ніколи цього не бачила?

— Тому що я не був упевнений, коли настане час.

— Ви завжди так говорите.

Він не образився. Лише кивнув.

— Знаю.

Скринька була старою. Темне дерево, потерті краї, маленький металевий замок. Дядечко відкрив його ключем. Я нахилилася ближче. Всередині лежало кілька речей. Срібний медальйон. Невеликий клаптик синьої тканини. Старий медальйон . І складений лист. Я одразу взяла лист. Папір був пожовклим. На ньому залишився запах старого дерева й чогось дуже слабкого, майже невловимого. Я піднесла його ближче. І раптом зрозуміла. Я знала цей запах. Не могла пояснити звідки. Але знала.