Глава 10. Каелар

Я дивився, як Рейна зникає між засніженими деревами. Не пішов за нею. Хоча хотів. Це бажання виникло майже одразу — просте, майже інстинктивне. Переконатися, що вона безпечно дійде до фортеці. Побачити, як вона зайде за ворота. Переконатися, що її стан не погіршиться. Але я залишився. Рейна сама сказала, що повертається до свого дядечка. І я вперше не став вирішувати за неї.

Я дочекався, поки сріблястий силует остаточно розчиниться між деревами, а потім разом з Дареном повернувся до місця, де зник чорний туман. Навколо вже нічого не було. Жодної істоти. Жодного руху. Лише сніг. Я присів біля кам'яної плити. На її поверхні все ще залишався той самий знак. Золота лінія. Срібна. Вони перепліталися між собою, але жодна не поглинала іншу. Я провів пальцями по каменю. Холод. А потім — ледь помітне тепло. Я відсмикнув руку.

— Ти теж це відчув? – Я озирнувся.

Дарен стояв за кілька кроків.

— Те, що ти знову розмовляєш із камінням?

— Я не розмовляв.

— Звичайно.

Я проігнорував його.

— Ти бачив те, що було тут?

— Чорний туман?

— Так.

– Бачив. – Дарен кивнув.

Я підвівся.

— Що ти про це думаєш?

— Що це було моторошно. – Він знизав плечима.

— Це не відповідь.

— А що мені сказати? Щоб ти не приходив сюди знову? Чи щоб не вештався з тією срібною? – охоронець посміхнувся. – Я думав, що воно нападе.

Я подивився на темний ліс.

— А воно не напало.

— Саме це мене й бентежить. І та срібна також.

Мене теж. Я досі пам'ятав слова істоти. «Ви нарешті знайшли одне одного.» Не «ви помрете». Не «я вас знищу». Не було погроз. Лише дивне відчуття, що воно чекало. Дуже довго. На когось. А потім були слова до Рейни. «Твоя кров пам'ятає те, що тобі наказали забути.» Я стиснув щелепу.

— Воно знало її. Знало її минуле. Знало що памʼятає її «кров».

Дарен подивився на мене.

— Звідки?

— Не знаю.

— Ти думаєш, це пов'язано саме з її минулим?

Я не відповів. Бо відповідь була очевидною.

— Так.

Дарен кілька секунд мовчав.

— Тоді, можливо, нам варто повідомити раду.

Я різко повернув голову.

— Ні.

— Каеларе.

— Не зараз.

— Чому?

Я подивився на знак.

— Тому що я більше не впевнений, що рада знає правду. Або що не приховує від нас щось.

Дарен нахмурився.

— Що ти маєш на увазі?

Я провів рукою по каменю.

— Усе життя нам казали, що заборона між Золотими та Срібними існує тому, що такий союз небезпечний.

— Так.

— Але ніхто ніколи не пояснював, чому.

— Можливо, тому що це просто старий закон.

— Закони мають причини.

Дарен нічого не сказав. Я теж замовк. Перед очима знову з'явилася Рейна. Її срібні очі. Її магія. Золоте світло, яке не знищувало її. І її рука, на якій з'явився той самий золотий відблиск. Моя магія не відштовхувала її. Навпаки. Ніби впізнавала. Я ненавидів це слово. Впізнавала. Бо воно означало щось, чого я поки не міг пояснити.

Я знову подивився на камінь. Цього разу помітив тонку лінію під старим символом. Вона була майже непомітною, прихованою під шаром льоду. Я присів і очистив її долонею. Під льодом, який швидко розтанув від моєї руки, проступили кілька старих знаків. Я нахилився ближче.

— Що там? — запитав Дарен.

Я мовчки вдивлявся. Мова була давньою. Дуже давньою. Але деякі слова я все-таки міг розібрати. «...дві крові...» Далі напис був пошкоджений. Я провів пальцями по каменю.

— Прочитав? — запитав Дарен.

— Частково.

— І?

Я піднявся.

— Лише «... дві крові...». Нам потрібні старі записи.

— Які?

— Найстаріші.

Дарен скептично подивився на мене.

— Золоте королівство має архіви за останні кілька століть.

— Мені потрібні записи до укладення договору.

Він помовчав, задумавшись.

— Ти справді думаєш, що відповідь там?

Я подивився на темний ліс.

— Я думаю, що ми надто довго шукали ворога.

Дарен насупився.

— А якщо його немає?

Я повільно перевів на нього погляд.

— Саме це мене зараз і лякає.

Вітер пройшовся між деревами. На мить мені здалося, що почувся тихий шелест. Я обернувся. Нікого. Тільки сніг. Але в повітрі залишилося дивне відчуття присутності. Не загрози. Пам'яті. Я подивився туди, де зник чорний туман. Можливо, ця істота не прийшла попередити нас про майбутнє. Можливо, вона прийшла нагадати про минуле. І якщо це так, то найстрашнішою таємницею була зовсім не Рейна. Не її магія. Не її кров. А те, що сталося багато років тому і змусило два королівства домовитися про одну просту річ: забути.

Я ще раз поглянув на напис.

— Повертаємося до фортеці, — сказав я.

Дарен кивнув.

— А Рейна?

Я на мить заплющив очі. Хотілося сказати, що я піду до неї. Хотілося знати, що вона зараз робить, що скаже своєму дядечкові, чи розповість йому про привида. Але я змусив себе залишитися на місці.

— Вона має сама отримати свої відповіді.

Дарен нічого не сказав. Ми рушили назад. Я йшов мовчки, думаючи про одну річ. Якщо Рейна повернулася до людини, яка знає правду про її минуле... то, можливо, саме там зараз починається найважливіша частина нашої історії.

А мені залишалося лише одне. Знайти правду про те, чого моє власне королівство навчило мене боятися.