Глава 9. Рейна

Я зупинилась, роздивляючись ліс.

Після того, як чорний туман розчинився між деревами. Ліс знову став звичайним. Принаймні зовні. Сніг падав із гілок великими пухкими пластівцями. Вітер хитав верхівки старих ялин. Десь далеко тріснула суха гілка, а потім знову запанувала тиша. Але для мене все змінилося.

Я повільно прокручувала в голові ту дивну істоту. І не могла позбутись відчуття, що вона не намагалась налякати. Вона прийшла нагадати. Твоя кров пам'ятає те, що тобі наказали забути. Я повільно роздивлялась руку. На долоні вже не було золотого світла. Та шкіра все ще залишалася теплою. Я провела по ній пальцями.

— Рейно.

Я здригнулася. Каелар стояв поруч. Його обличчя було серйозним, а в бурштинових очах ще відбивалося слабке світло, яке залишилося після нашої магії.

— Я в порядку, — сказала я.

Він навіть не ворухнувся.

— Ти тремтиш.

Я подивилася на свої руки. Він мав рацію. Пальці ледь помітно тремтіли.

— Це холод.

— Ні.

Я підняла на нього очі.

— Ти завжди такий нестерпний?

— Коли хтось намагається переконати мене, що все добре, хоча це очевидно не так, — так.

Я хотіла відповісти щось уїдливе. Зазвичай це виходило легко. Але зараз у мене не було сил. Бо перед очима виникла жінка. Срібне волосся. Бліде обличчя. Сніг на плечах. Її руки. Мої маленькі пальці, стиснуті навколо її одягу. І той голос. Я різко заплющила очі.

— Я повертаюся до своїх.

Каелар нічого не сказав.

— Мені потрібно поговорити з дядечком.

— Я піду з тобою.

Я одразу похитала головою.

— Ні.

Він трохи насупився.

— Рейно...

— Це не твоя справа, Каеларе.

Він дивився на мене кілька секунд. Я очікувала суперечки. Наказу. Заперечення. Але він лише кивнув.

— Добре.

Я навіть здивувалася.

— Добре?

— Ти сама сказала, що це не моя справа. – В його голосі не було образи. Лише спокій. — Але якщо тобі знадобиться допомога...

— Я знайду тебе.

Він кивнув. Я розвернулася. Зробила кілька кроків. А потім зупинилася. Не знаю навіщо. Можливо, мені просто хотілося ще раз переконатися, що він справді стоїть там. Я озирнулася через плече. Каелар не рушив за мною. Він залишився біля дерев поруч з Дареном.

Наші погляди зустрілися. На мить між нами не було ні двох королівств, ні законів, ні старих заборон. Лише двоє людей, які побачили щось, чого не повинні були бачити. Я першою відвела погляд. І пішла.

***

Дорога до фортеці виявилася важчою, ніж я очікувала. Я кілька разів змушувала себе йти повільніше. Мені здавалося, що ноги стали чужими. У голові пульсувало. Я відчувала слабкість у руках, легке запаморочення, а іноді перед очима все темніло на кілька секунд. Але найгіршим були не фізичні відчуття. І навіть не те, що я зараз не могла перетворитись на дракона. Найгірше було те, що спогад не зникав. Він не залишився десь далеко, як звичайний сон. Він продовжував жити в мені.

Я відчувала запах диму. Хоча навколо був лише сніг. Відчувала холод. Навіть коли сонце піднялося вище. Іноді мені здавалося, що я досі відчуваю чиїсь руки навколо себе. Теплі. Міцні. Захисні. Я не пам'ятала обличчя тієї жінки повністю. Лише очі. Сріблясті. Такі самі, як у мене. Я зупинилася посеред дороги. Серце боляче стиснулося.

— Вона моя мама? – прошепотіла. – Мамо...

Слова вирвалися самі. Я навіть не зрозуміла, що сказала його вголос. Мені стало страшно. Не від цього слова. А від того, наскільки природно воно прозвучало. Наче я вже говорила його тисячі разів. Наче десь глибоко всередині мене воно ніколи не зникало. Я заплющила очі. І побачила її знову. Вона бігла. Несла мене. За її спиною спалахувало золоте полум'я. Вона обернулася. Її очі були повні сліз. «Пробач мені..» Я різко відкрила очі. Повітря не вистачало. Я схопилася рукою за дерево. Довго стояла так, намагаючись заспокоїти дихання. Хто вона? Чому тікала? Від кого? Чому за нею гналися? І найголовніше... Чому я була там?

Я все життя думала, що моє дитинство просто було коротким. Що я не пам'ятаю батьків, бо була надто маленькою. Що минуле — це порожнє місце, яке краще не чіпати. А тепер починала розуміти. Порожнього місця не було. Його просто хтось закрив.

***

Коли я нарешті дісталася фортеці, у якій ми тимчасово оселилися, після невеликого лагерю з наметами. Я пройшла крізь ворота й навіть не помітила, як кілька вартових озирнулися на мене. Напевно, вигляд у мене був жахливий. Волосся розтріпане. Плащ мокрий від снігу. Обличчя холодне. Але я не зупинилася. Я знала, куди йду. До дядечка. Я знайшла його в головній залі. Він стояв біля довгого столу, над яким були розкладені карти північного кордону. Поруч лежали кілька сувоїв. Коли двері відчинилися, він підняв голову. І завмер. Я побачила, як змінився його вираз. Здивування. Полегшення. А потім... страх. Лише на мить. Але я побачила.

— Рейно?

Я зачинила двері за собою.

— Нам треба поговорити.

Він відклав перо.

— Звичайно.

— Наодинці.

Дядечко глянув на вартових біля входу.

— Залиште нас.

Двері зачинилися. Тиша стала майже фізичною. Я зробила кілька кроків уперед. Він уважно дивився на мене.

— Що сталося?

Я дивилася на нього. На людину, яка виховувала мене. Яка вчила мене літати. Яка була поруч, коли я хворіла. Яка завжди казала, що я для нього не просто підопічна. Що я його родина. Я любила його. Саме тому наступне питання було таким болючим.

— Хто моя мати?

Він не відповів. Навіть не здригнувся. Просто мовчав. І цього мовчання вистачило.

— Ви знаєте.

Він опустив очі.

— Рейно...

— Ви знаєте.

Я повторила це вже тихіше. Він повільно сів. Я залишилася стояти.

— Я сьогодні бачила її.

Дядечко підняв голову.

— Кого?

Я майже засміялася. Гірко.

— Не робіть вигляд, що не розумієте.