Глава 8. Каелар

Я не прибирав руку з її щоки ще кілька секунд після того, як чорний туман зник. Не тому, що не хотів. Саме тому, що хотів. І це було значно гірше.

Рейна стояла переді мною, важко дихаючи. Кілька пасм її сірого волосся — ні, сріблястого, майже білого в цьому місячному світлі — прилипли до щоки. Очі були широко розплющені. Вона дивилася на мене так, наче намагалася зрозуміти, чому я досі торкаюся її. Я забрав руку. Занадто різко.

— Ти як?

Вона кілька разів моргнула.

— Не знаю.

Її голос був тихим. Я оглянув її з голови до ніг. Жодної крові. Жодної рани. Але її руки тремтіли. Зовсім трохи. І я це помітив. Звичайно, помітив. Я завжди помічав слабкі місця. У ворогів. У солдатів. У тих, кого потрібно було захистити. Але Рейна не була моїм солдатом. Не була моєю відповідальністю. І все ж я не міг змусити себе відійти.

— Він знав щось про тебе, — сказав я.

Вона відвела погляд.

— Знав про твоє минуле.

Її плечі напружилися.

— Схоже на те.

— Ти щось пам'ятаєш?

Мовчання. Я побачив, як вона стиснула пальці.

— Ні.

Надто швидка відповідь. Але я не став тиснути. Не зараз. Ми стояли посеред зимового лісу, де кілька хвилин тому щось невідоме говорило з нами голосом, який, здавалося, лунав не з горла, а з самого повітря. Мені хотілося повернутися до фортеці. Доповісти. Зібрати людей. Перевірити старі записи. Відправити гінців до столиці. Моя звична частина мислення вже складала план. Але інша частина не могла відірватися від Рейни. Від її погляду. Від того, як вона тремтіла. Від слів істоти. «Твоя кров пам'ятає.» Я не знав, чи це правда. Але знав одне. Хтось дуже давно знав про неї. І хтось дуже довго чекав на її появу.

— Нам треба йти, — сказав я.

Вона кивнула. Ми рушили назад. Цього разу я йшов поруч. Ліс здавався зовсім іншим. Кілька хвилин тому я сприймав його як місце, де можна знайти сліди. Тепер кожне дерево нагадувало мені про те, що там, у темряві, могло щось ховатися. Сніг скрипів під ногами. Вітер протягувався між стовбурами, здіймаючи дрібний сніговий пил. Десь високо тріщали гілки.

Я час від часу дивився на Рейну. Вона мовчала. Її обличчя було зосередженим, але я бачив, як вона бореться сама із собою. Я знав цей стан. Коли всередині занадто багато запитань, а відповідей немає. Я жив у ньому більшу частину свого життя.

Тільки мої питання були іншими. Коли ти станеш королем? Кого ти маєш захистити? Кому можеш довіряти? Коли маєш мовчати? Коли маєш брехати заради держави? А тепер у мене з'явилося нове. Хто така Рейна? Я зупинився. Вона зробила ще кілька кроків, перш ніж помітила, що мене немає поруч.

— Що?

Я подивився на неї.

— Ти не звичайна Срібна.

Її погляд миттєво став гострим.

— Це комплімент?

— Ні.

— Шкода.

Я ледь усміхнувся.

— Твоя магія відреагувала на мою.

— Твоя теж.

— Саме це мене й турбує.

Вона схрестила руки на грудях.

— Чому?

Я не відповів одразу. Бо справжню відповідь я не хотів вимовляти вголос. Тому що мені подобалося це відчуття. Не сила. Не магія. Вона. Коли ми були поруч, я відчував щось дивне. Наче постійна напруга в моєму тілі на мить зникала. Наче мені не потрібно було бути спадкоємцем. Не потрібно було все контролювати. Не потрібно було знати правильну відповідь. Поруч із нею я просто був Каеларом. І це лякало мене сильніше, ніж чорний туман.

— Бо це не повинно так працювати, — нарешті сказав я.
Рейна довго дивилася на мене.

— Може, проблема в тому, що нам усе життя казали, що воно не повинно працювати.

Я нічого не відповів. Бо ця думка вже не вперше з'являлася в моїй голові. Ми дійшли до галявини. Там, де залишилася кам'яна плита, сніг був чорним. Я підійшов ближче. На камені більше не було символу. Він зник. Натомість у центрі плити залишилася тонка тріщина. Я присів. Провів пальцями по каменю. Тепло. Я різко відсмикнув руку.

— Що?

Рейна підійшла ближче. Я показав їй.

— Камінь теплий.

Вона торкнулася його. Її пальці ледь затрималися на поверхні.

— Тепер холодний.

Я подивився на неї.

— Що?

— Для мене він холодний.

Я знову торкнувся плити. Тепло. Вона торкнулася. Холод. Ми мовчки переглянулися. Це вже не можна було списати на випадковість. Я піднявся.

— Повертаємося.

— Ти здаєшся.

— Ні.

Я подивився на темний ліс.

— Я хочу повернутися з людьми.

Рейна кивнула. Ми рушили далі. Але я ще раз озирнувся. На краю галявини стояло дерево. На його стовбурі я побачив подряпину. Три лінії. Я підійшов ближче. Під ними був маленький знак. Золотий. Я торкнувся його. І почув голос. Не в лісі. У голові.

«Вона не повинна була вижити.»

Я різко відсмикнув руку. Рейна стояла за кілька кроків. Я подивився на неї. Вона нічого не чула. Я був упевнений.

Я не міг сказати зараз те, що почув. Не зараз. Ми продовжили шлях. Коли дерева нарешті почали рідшати, небо на сході вже трохи посвітлішало. До світанку залишалося небагато. Я почув знайомий звук крил. Підняв голову. Далеко над деревами летіли наші дракони-розвідники. Вони шукали нас. Я подав сигнал. Через кілька хвилин до нас підбіг Дерен.

— Каеларе!

Він зупинився, важко дихаючи. Поглянув на мене. Потім на Рейну. Потім знову на мене.

— Ви обоє живі.

— Як бачиш.

— Я вас загубив. Вже почав думати, що доведеться пояснювати Раді, куди подівся спадкоємець.

— Не доведеться.

Дерен подивився на чорний сніг за нашими спинами. Його обличчя стало серйозним.

— Що сталося?

Я хотів відповісти. Але Рейна заговорила першою.

— Ми знайшли того, хто стежив за нами.

Дерен завмер.

— Кого?

— Не знаю.

Я подивився на нього.

— Але він знає про Рейну.

Дерен перевів погляд на неї. Я побачив, як вона напружилася.

— І про її минуле, — додав я.

Вона різко глянула на мене. У її очах промайнуло щось між подивом і образою. Я зрозумів, що вона чекала, коли я промовчу. А я не зміг. Дерен нічого не сказав. Лише кивнув.