Глава 7. Рейна

Я не відводила погляду від темної постаті. Вона стояла між деревами приблизно за сотню кроків від нас. Спочатку я навіть подумала, що це просто стовбур. У північному лісі дерева росли так щільно, що вночі їхні чорні силуети легко могли обдурити зір. Старі ялини нависали над стежкою важкими лапами, обтяженими снігом. Їхні нижні гілки майже торкалися землі, а вітер час від часу струшував із них білий пил, який тихо сипався вниз.

Але це не було дерево. Постать рухалася. Ледь помітно. Вона стояла боком до нас, наче не збиралася нападати. Просто спостерігала. Мене охопило дивне відчуття холоду. Не звичайного. Не того, що приносила зима. Цей холод ішов зсередини. Я відчула, як срібна магія під шкірою напружилася, ніби інстинктивно готувалася до удару.

— Не рухайся, — тихо сказав Каелар.

Я ледве стримала роздратований видих.

— Я й не збиралася.

— Ти збиралася.

Я повернула голову до нього.

— Ти мене зовсім не знаєш.

— Мені достатньо того, що я вже побачив.

— І що ж ти побачив?

Він подивився на мене. Його бурштинові очі в темряві здавалися майже світлими.

— Що ти спочатку думаєш, а потім робиш усе навпаки.

Я ледь не посміхнулася. Майже. Але вчасно згадала, де ми стоїмо. Я знову подивилася вперед. Постать зникла. Я завмерла. Вітер пройшовся верхівками дерев, і ліс на кілька секунд наповнився шурхотом. Десь далеко закричала нічна птиця. З гілки впала грудка снігу й розсипалася біля мого чобота. Але більше нічого.

— Де він? — прошепотіла я.

Каелар не відповів. Він теж шукав. Я прислухалася. Спочатку почула тільки наше дихання. Потім — крапання води. Десь під товстим шаром снігу танув лід. Потім — тихий скрип дерева. І ще щось. Крок. Дуже далеко. Я різко повернула голову. Між двома ялинами на мить промайнув чорний силует.

— Туди.

Я зробила крок. Каелар схопив мене за зап'ястя.

— Ні.

– Відпусти. – Я різко обернулася.

— Відпусти.

— Це може бути пастка.

— Я знаю.

— Тоді чому йдеш?

— Бо він спеціально хоче, щоб ми його боялися.

Каелар подивився на мене кілька секунд.

— А якщо саме цього він і хоче?

Я нічого не відповіла. Бо ця думка вже промайнула в моїй голові. І саме вона мені не подобалася найбільше. Я відчувала, що за нами спостерігають. Не зараз. Не тільки зараз. Мені здавалося, що ліс дивиться на нас. Кожен темний просвіт між деревами здавався чиїмось поглядом. Кожна тінь могла виявитися істотою. Кожен шелест — кроком. Я ненавиділа це відчуття. Я звикла покладатися на власні очі, на магію, на інстинкт. А зараз усі три говорили мені різні речі. Очі бачили порожній ліс. Інстинкт кричав, що ми не самі. А магія... Магія тягнула мене вперед. Саме це лякало найбільше. Я не хотіла йти туди. Але якась частина мене хотіла. І я не розуміла чому.

— Нам треба разом, — сказав Каелар.

Я глянула на його руку, яка все ще тримала моє зап'ястя.

— Я сама можу про себе подбати.

— Я знаю.

Він сказав це так просто, що я на секунду розгубилася. Не «ти не впораєшся». Не «я сильніший». Просто: Я знаю. Він відпустив мене. Наші пальці на мить ковзнули один об одного. І я зненавиділа себе за те, що помітила це. За те, що відчула тепло його руки ще кілька секунд після того, як він відпустив. За те, що згадала, як його крило торкалося мого біля храму. За те, що під час боротьби я відчувала його поруч і чомусь була спокійнішою. Це було неправильно. Він був Золотим. Я — Срібна.

Між нами стояли не просто старі образи. Між нами стояв закон. Закон, який забороняв нам навіть думати про те, що зараз відбувалося між нашими магіями. Але ще гірше було інше. Я не знала, чи заборона існувала через страх перед такими, як ми. Чи тому, що хтось колись уже побачив те саме.

— Рейно?

Я здригнулася.

— Що?

Каелар дивився на мене.

— Ти надто довго мовчиш.

— Насолоджуйся моментом.

Він ледь усміхнувся. Я закотила очі.

— Ходімо.

Ми рушили далі. Ліс ставав густішим. Сніг тут був глибший, майже до середини литок. Ялини росли нерівними рядами, між ними стирчали чорні стовбури сосен, а під ногами час від часу ламалися тонкі сухі гілки. Повітря пахло смолою. Мокрою корою. Холодним камінням. І чимось ще. Металевим. Я зупинилася.

— Кров.

Каелар теж завмер. Ми подивилися вниз. На білому снігу виднілися маленькі темні краплі. Не свіжі. Вони вже почали замерзати. Ми пішли за ними. Крапля. Ще одна. Ще. Сліди вели між деревами, а потім різко звертали вбік. Я присіла. Пальці торкнулися снігу.

— Тут хтось стояв.

— Звідки знаєш?

Я показала на зламану гілку. На корі залишився свіжий слід.

— Гілка зламана не вітром.

Каелар оглянув місце. Потім подивився вище.

— А тут хтось піднімався.

На стовбурі залишилися три глибокі подряпини. Майже паралельні. Мене пробрав холод.

— Це не драконячі кігті.

Каелар провів пальцями по корі.

— Ні.

— Тоді що це?

Він не відповів. І саме мовчання було відповіддю. Ми пішли далі. Через кілька хвилин дерева почали розступатися. Попереду відкрилася невелика галявина. На її краю стояла стара кам'яна плита, наполовину занесена снігом.

Я одразу впізнала знак. Ті самі переплетені лінії. Золото. Срібло.

— Каеларе...

Він підійшов ближче. Я очистила плиту від снігу. Під ним проступили старі символи. Деякі були стерті часом. Інші — подряпані зовсім недавно.

— Хтось був тут, — сказала я.

— Не просто був. – Каелар провів пальцем по свіжій подряпині. — Хтось шукав щось.

Я подивилася на знак. І раптом мене пронизав біль. Короткий. Гострий. Перед очима спалахнуло світло. Я побачила двох драконів. Срібного. Золотого. Вони стояли один навпроти одного. Не билися. Не гарчали. Просто дивилися. А між ними світилася маленька точка. Я різко вдихнула й відступила. Каелар миттєво опинився поруч.

— Рейно?

Я підняла руку.

— Не торкайся.

Він зупинився.

– Я вже це бачила...

Я дивилася на свою долоню. На шкірі проступав тонкий золотий відблиск. Він пульсував. Раз. Другий. Третій.