Глава 6. Каелар

Я зрозумів, що щось не так, ще до того, як земля здригнулася вдруге. Повітря змінилося. Ще секунду тому навколо стояла звичайна нічна тиша — холодна, густа, майже нерухома. А тепер у ній з'явилося щось інше. Напруга. Я відчував її шкірою. Магією.

Навіть полум'я всередині мене, яке зазвичай горіло рівно й спокійно, раптом спалахнуло сильніше. Я підняв голову. Навпроти мене стояла вона. Я хотів дізнатись імʼя.

Дракониця стояла на краю старого кам'яного майданчика, і місячне світло ковзало по її срібній лусці. Крила були напіврозгорнуті, хвіст напружено лежав на землі. Я вже бачив її раніше. Але щоразу, коли вона з'являлася переді мною, виникало дивне відчуття. Я насторожувався. І водночас не міг відвести погляду. Мене дратувало це. Я звик контролювати себе. Звик бачити небезпеку раніше за інших. Звик не дозволяти незнайомцям впливати на мої рішення. А поруч із нею все це чомусь ставало складніше. Я змусив себе відвести погляд. На святилище. Саме цього разу земля здригнулася. Глухий удар пройшов крізь каміння. Одна з плит біля входу тріснула. Я інстинктивно відступив.

— Що за...

Не встиг договорити. З-під землі вирвався туман. Але це був не звичайний туман. Він був чорним. Не темним через відсутність світла — саме чорним. Наче хтось змішав ніч із димом. Туман поповз між камінням, а потім почав підійматися. Моя перша реакція була простою. Вогонь. Я випустив полум'я вперед. Золота хвиля вдарила в туман. І згасла. Я завмер. Такого не мало бути. Моє полум'я не просто зникло — воно ніби було поглинуте.

— Чудово, — пробурмотів я. — Саме цього нам і не вистачало.

Позаду почувся гуркіт. Дарен. Я різко повернувся. Він стояв біля старої кам'яної стіни, тримаючи меч у руці.

— Каеларе!

Тепер вона знала моє імʼя. А я досі не знав її.

— Назад!

Він не сперечався. І правильно. Щось у цьому місці було неправильним. Дуже неправильним. Я знову подивився на срібну. Вона вже дивилася на мене. І я знову відчув це дивне тяжіння. Ніби моє полум'я впізнавало її раніше, ніж це робив розум. Її очі світилися блакитно-сірим у місячному світлі. Вона не виглядала наляканою. Настороженою — так. Готовою до удару — без сумніву. Але не наляканою. Це мені сподобалося. І ця думка змусила мене насупитися. Мені не повинно було подобатися щось у незнайомій Срібній. Особливо зараз. Особливо тут.

Чорний туман раптом рвонув уперед. Я розправив крила. Рейна зробила те саме. Ми злетіли майже одночасно. Я на мить опинився поруч із нею в повітрі. Її срібне крило майже торкнулося мого. Мене ніби обдало холодом. Не звичайним. Її холодом. Я відчув його навіть крізь власне тепло. І замість того, щоб відсахнутися, я мимоволі повернув голову до неї. Вона теж подивилася на мене. Усього одна мить. Але чомусь вона здалася довшою. Потім чорний туман пройшов під нами й ударив у кам'яну стіну. Каміння затріщало. Я змусив себе зосередитися.

— Що це таке?!

Вона не відповіла. Звичайно. Ми навіть не знали одне одного достатньо, щоб довіряти. Але чомусь мені вже хотілося почути її відповідь. Чорна маса почала збиратися в центрі святилища. І тоді я побачив знак. Той самий. Золотий і срібний. Він світився просто на камені. Я відчув, як у грудях похололо. Медальйон у моїй кишені раптом став гарячим. Настільки гарячим, що я мимоволі стиснув зуби. Я опустився на землю й витягнув його. Символ на поверхні світився.

— Ні...

Я почув рух поруч. Дракониця теж приземлилася. Її погляд упав на медальйон. Потім на знак на камені. І я побачив, як її очі розширилися. Вона знала його. Або принаймні щось у ньому впізнала.

— Ти бачила це раніше? — запитав я.

Вона мовчала.

— Я поставив питання.

— Не люблю, коли зі мною розмовляють таким тоном. – Її хвіст різко сіпнувся.

Я ледь не посміхнувся. Навіть зараз. Коли навколо підіймалася невідома магія. Вона все одно сперечалася.

— Тоді відповідай на нормальний тон.

Вона кілька секунд дивилася на мене.

— Я бачила такий знак.

Її голос був спокійним. Але я вже навчився помічати напругу в ньому.

— Де?

— У лісі.

— Коли?

— Сьогодні.

Я примружився.

— Ти стежила за мною?

— Не лестіть собі, Каеларе. - Вона сказала так, ніби смакувала моє імʼя. Але голос все одно був сповнений легкими нотками жовчі.

Я не втримався. Кутик моїх губ ледь помітно сіпнувся.

— Ти завжди така?

— Яка?

— Нестерпна.

— Лише з тими, хто починає командувати.

І знову це. Вона говорила зі мною так, як не говорив майже ніхто. Не тому, що не знала, хто я. А тому, що, схоже, їй було байдуже. Я не знав, чому це мене зачепило. Але зачепило. Я звик до поглядів, які змінювалися після того, як люди дізнавалися моє ім'я. До обережності. До покори. До страху. Вона ж просто дивилася на мене, можливо бо не знала хто я, навіть з імʼям, а можливо їй справді було все одно на те ким я був. І сперечалася. Наче я був звичайним драконом, який надто багато про себе думає. Чомусь це було... приємно. Я швидко відкинув цю думку.

Земля знову здригнулася. Цього разу так сильно, що каміння посипалося зі стін. Ми обоє повернулися до святилища. Чорний туман піднімався все вище. І тепер у ньому щось рухалося. Не дракон. Не звір. Я не міг зрозуміти, що саме. Просто силует. Величезний. Безформний. Я відчув, як моє полум'я знову спалахнуло.

— Відійди.

— Я сама вирішу, куди мені відходити. – роздратовано форкнула вона.

Я ледь стримав роздратування. І щось іще.

Щось дивне.

— Якщо залишишся тут, можеш загинути.

— А якщо піду, ти врятуєш мене?

Я замовк. Вона дивилася прямо на мене. У її погляді не було страху. Лише виклик. І я раптом подумав, що вона, мабуть, завжди така. Не дозволяє нікому вирішувати за себе. Навіть якщо перед нею стоїть спадкоємець Золотого королівства. Навіть якщо навколо прокидається невідома магія. Навіть якщо ризикує життям.

— Ні, — відповів я.

— Тоді не наказуй.

Я ледь помітно усміхнувся.

— Ти завжди така?