Глава 5. Рейна

Я прокинулася ще до світанку. Не від шуму. Не від холоду. Від відчуття, що хтось дивиться на мене.

Я різко розплющила очі. Темна кімната була порожньою. Я кілька секунд просто лежала, вдивляючись у стелю. Потім повільно сіла. Серце билося швидше, ніж мало б.

— Чудово, Рейно, — прошепотіла я сама собі. — Тепер тобі вже й привидів не вистачало.

Я відкинула ковдру й підійшла до вікна. За склом усе ще панувала ніч. Ліс стояв нерухомий, укритий снігом. Місяць майже зник за хмарами, але його світло все одно пробивалося крізь них.

І саме тоді я побачила це. Тонку срібну смугу над деревами. Туман. Я насупилася. Туману тут не повинно було бути. Не в таку морозну ніч. Я торкнулася пальцями скла. Сріблястий серпанок ледь помітно ворухнувся. І в ту саму мить у моїй долоні промайнув холод. Я відсмикнула руку.

— Ні...

Магія. Моя магія. Я відчувала її навіть тоді, коли не викликала навмисно. Останні кілька днів це траплялося дедалі частіше. Після святилища все змінилося. Раніше я могла контролювати свої сили. Принаймні здебільшого. Тепер же вони поводилися так, ніби жили окремо від мене. Наче чогось чекали.

Я відчинила вікно. Мороз одразу вдарив у обличчя. Туман унизу здригнувся. І на коротку мить я побачила в ньому... золоте світло. Я завмерла. Те саме. Таке саме, як тоді. Вогонь. Його вогонь. Я не бачила самого дракона. Лише слабкий золотий відблиск десь за деревами. Але я знала. Це був він. Я не могла пояснити, звідки така впевненість. Просто знала. Моя долоня сама стиснулася. Срібний туман під вікном став густішим.

— Припини, — прошепотіла я.

Він не послухався. Я заплющила очі й зробила глибокий вдих. Повільно. Спокійно. Як мене вчили. Магія повинна слухатися того, хто не боїться її. Я розплющила очі. Туман почав розсіюватися. Золоте світло зникло разом із ним. Я залишилася біля відчиненого вікна, дивлячись у темряву.

Мені не подобалося це відчуття. Особливо те, що я не боялася. Я була... зацікавлена. І це дратувало найбільше.

***

На світанку я знайшла дядечка в головній залі. Він стояв біля великого столу, над яким були розкладені карти північного кордону. На столі лежали звіти. Я впізнала печатку Ради. Він не помітив мене одразу. Я підійшла ближче.

— Ви знову не спали?

— А ти? – Він підняв голову.

— Я першою поставила запитання.

— Уперта. – На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ви це знали ще до того, як узяли мене під опіку.

Він опустив погляд на карту.

— На жаль, так.

Я сіла навпроти. Кілька секунд мовчала. Потім запитала:

— Що ви знаєте про святилище?

Його пальці завмерли. Лише на секунду. Але я побачила. Знову. Це була та сама реакція, яку я помітила минулого разу, коли показала йому старий символ.

— Я вже відповідав.

— Ви сказали, що це звичайний уламок.

— Бо так і є.

— Ні.

Він подивився на мене. Я витримала його погляд.

— Ви збрехали.

Тиша. Довга. Неприємна. Дядечко повільно відклав перо.

— Рейно...

— Не кажіть мені, що я все вигадую.

— Я не кажу.

— Тоді скажіть правду.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Я вже казав тобі: іноді правда небезпечніша за незнання.

— Це дуже зручна відповідь.

— Я знаю.

— І дуже дратівлива.

— Це я теж знаю.

Я ледве стримала усмішку. Майже. Але швидко стала серйозною.

— Ви знали про золоту магію біля святилища?

Він не відповів. Я відчула, як у грудях усе стислося.

— Знали.

— Рейно...

— Знали.

Цього разу це вже не було питанням. Він повільно підвівся.

— Я знав, що колись ти можеш із цим зіткнутися.

— Що? – Я завмерла.

Він зрозумів, що сказав зайве. Я підвелася слідом.

— Що означає «колись»?

— Забудь.

— Ні.

— Рейно.

— Ви щойно сказали, що знали, що це може статися.

Він мовчав. Я підійшла ближче.

— Чому?

Він дивився на мене так, як ніколи раніше. Не як на дитину. Не як на дівчину, яку потрібно захищати. А як на людину, якій він боявся сказати правду. І від цього мені стало моторошно.

— Дядечку...

— Я обіцяв. – Він заплющив очі.

— Кому?

Він не відповів.

— Кому ви це обіцяли?

— Тій людині, яка колись врятувала тебе.

– Мене? – Я відчула, як у мене перехопило подих.

Він подивився прямо на мене.

— Так. – Він подивився прямо мені в очі.

У кімнаті стало дуже тихо. Я чула навіть тріск дров у каміні.

— Хто вона?

– Я не можу. – Дядечко відвів погляд.

— Не можете чи не хочете?

— І те, й інше.

Я відчула, як у мені підіймається злість.

— Все моє життя ви говорили, що не знаєте, звідки я.

— Я ніколи не казав, що не знаю.

Я завмерла.

— Що?

Він усвідомив, що знову сказав зайве. Але цього разу я не дозволила йому відступити.

— Ви знали?

Він мовчав.

— Ви знали, хто я?

— Рейно...

— Хто я?!

Мій голос здригнувся. Я ненавиділа це. Ненавиділа, коли голос видавав те, що я відчувала.

— Ти моя родина.

— Не це я питаю.

Він довго дивився на мене.

— Я знаю, ким ти була до того, як стала моєю донькою.

Я застигла. До того, як стала його донькою. Ці слова боліли сильніше, ніж я очікувала. Я зробила крок назад.

— Я не ваша донька.

Він одразу похитав головою.

— Не так.

— Тоді як?

— Ти моя родина. Незалежно від крові.

Я опустила погляд. На мить злість змішалася з чимось теплим. Але відповідь мені все одно була потрібна.

— Хто мої батьки?

Він мовчав. І цього разу я зрозуміла. Він не скаже. Не зараз.

***

Після розмови я не могла всидіти на місці. Я вийшла з фортеці й пішла до лісу. Сніг хрустів під ногами. Холод пробирався крізь рукавички. Я йшла доти, доки кам'яні стіни не зникли за деревами. Мені потрібно було подумати. Про все. Про нього. Про святилище. Про золоту драконицю... ні. Про золотого дракона. Про його вогонь. Про те, як моя магія відреагувала. І про слова дядечка. «Я знаю, ким ти була до того, як стала моєю донькою.»