Глава 4. Каелар

Я не спав майже до світанку. Лежав на вузькому ліжку в тимчасовій кімнаті прикордонної фортеці й дивився в темряву, не заплющуючи очей. За вікном завивав вітер. Десь далеко, за кам'яними стінами, скрипіли дерева. Сніг бився об віконниці, а полум'я в каміні час від часу потріскувало, кидаючи на стелю короткі золоті відблиски. Зазвичай ці звуки мене заспокоювали. Цієї ночі — ні.

Перед очима знову й знову виникала одна й та сама картина. Сріблястий туман. Тонкий силует у ньому. Блакитно-сірі очі. І холод, який не просто торкнувся мого полум'я, а ніби впізнав його.

Я міцно стиснув щелепи. Це було неможливо. Золотий вогонь і срібна магія не повинні були поводитися так. Вони могли зустрітися лише у двох випадках: під час бою або коли один із драконів навмисно стримував силу іншого. Але вчора... Вчора вони не билися.

Моє полум'я торкнулося її магії — і не знищило її. Її холод торкнувся мого вогню — і не загасив його. Навпаки. На коротку мить мені здалося, що обидві сили стали спокійнішими. Наче... Наче знали одна одну.

— Ні.  – Я різко сів на ліжку і провів долонею по обличчю. — Цього не може бути.

— Ти розмовляєш сам із собою?

Я підняв голову. У дверях стояв Дарен. Він був уже одягнений, застібав ремінь із мечем і виглядав так, ніби останні кілька годин спав краще за всіх присутніх у фортеці. Каелар кинув на нього похмурий погляд.

— Ти завжди заходиш без стуку?

— Тільки коли майбутній король виглядає так, ніби збирається вбити власну подушку. – Дарен зайшов усередину й зачинив двері. — Ти не спав.

— Спав.

— Брехня.

— Тоді навіщо питаєш?

— Хотів перевірити. – Дарен ледь усміхнувся.

— Нам потрібно повернутися до святилища. – Я підвівся.

— Звичайно.

— І цього разу я хочу оглянути його повністю.

— Ти вчора вже оглянув.

— Не повністю.

Дарен кілька секунд мовчав. Потім запитав:

— Це через неї?

— Через кого? – Я застиг.

— Срібну.

— Я не знаю, про кого ти.

— Каеларе.

— Дарене.

— Ти ж розумієш, що я бачив, як ти дивився на неї?

Я повільно повернув голову, звузивши очі.

— Я дивився на невідому срібну драконицю, яка з'явилася біля місця зникнення трьох патрулів.

— Саме так.

— Отже, я робив свою роботу.

— Звичайно.

— Не починай.

— Я ще навіть не почав.

Я не відповів. Дарен зітхнув.

— Гаразд. Не буду. – Він підійшов до дверей, але перш ніж вийти, озирнувся. — Проте якщо вона знає щось про патрулі, нам доведеться її знайти.

— Знайдемо.

Я подивився у вікно. І сам не знав, кого саме мав на увазі. Її. Чи відповідь.

****

Святилище знаходилося приблизно за годину польоту від фортеці. Після короткої дороги кіньми вони залишили їх біля лісу. Далі я не став витрачати час. Відійшов убік, заплющив очі й зробив глибокий вдих. Зміна завжди була дивною. Не болючою. Але настільки сильною, що людське тіло не могло б навіть уявити подібного. Мої кістки змістилися. Плечі стали ширшими. Шкіра вкрилася золотими лусками. Пальці видовжилися, перетворюючись на пазурі. За спиною розгорнулися крила. Величезні. Сильні. З темними прожилками між золотими перетинками. За кілька секунд на місці чоловіка стояв величезний золотий дракон.

Я розправив крила. Поруч змінився Дарен. Двоє драконів піднялися в повітря. Холодне ранкове повітря вдарило в морди. Я летів попереду. З висоти ліс здавався безкрайнім морем темних дерев. Але цього разу я не милувався краєвидом. Я шукав.

Через кілька хвилин попереду з'явилося святилище. Старі камені стирчали з-під снігу, ніби чиїсь зламані зуби. Я приземлився неподалік і повернув собі людську форму.

— Почнемо звідси, — сказав Дарену.

Дарен кивнув. Ми розділилися. Я обійшов кам'яну споруду з північного боку. Спочатку нічого. Лише сніг. Каміння. Сліди вітру. Але потім він помітив дещо дивне. На одному з каменів не було снігу. Я нахилився. Провів пальцями по поверхні. Камінь був теплим.

— Дарене. – Я вказав на камінь коли охоронець підійшов. – Торкнися.

Дарен поклав долоню на поверхню. Його брови зійшлися.

— Теплий.

— Тут немає вогню.

— Може, залишкова магія.

— Ні. – Я похитав головою.

Він присів. Між двома каменями була тонка щілина. Настільки вузька, що її легко можна було не помітити. Я вставив пальці й натиснув. Камінь здригнувся. Зсередини почувся глухий звук.

— Відійди.

Дарен відступив. Я напружився й натиснув сильніше. Камінь посунувся. За ним відкрилася невелика порожнина. Всередині лежав металевий предмет. Старий. Потемнілий від часу. Я дістав його. На долоні лежав круглий медальйон. І на ньому були два символи. Золотий. І срібний. Вони перепліталися. Не билися. Не перекривали один одного. Перепліталися. Я довго дивився на нього.

— Що це? — тихо запитав Дарен.

— Не знаю.

Я перевернув медальйон. На зворотному боці були вигравірувані слова. Частина стерлася. Але кілька символів ще можна було розібрати. Я провів пальцем по стародавньому напису.

— Це стара мова.

— Ти її читаєш?

— Частково. – Я примружився. — «Дві крові...»

Дарен підійшов ближче.

— Що далі?

Я перевернув медальйон. Там, де мало бути продовження, метал був пошкоджений. Наче хтось навмисно знищив напис.

— Не знаю.

— «Дві крові»?

Я не відповів. Йому не подобалося це формулювання. Занадто багато старих легенд починалися з таких слів. Занадто багато проблем — теж. Я поклав медальйон у кишеню.

— Нікому про це не говоримо.

— Навіть Раді?

— Особливо Раді. Поки не дізнаємось що це і чому воно будо тут сховане.

Дарен кивнув. Але саме тоді я помітив ще дещо. За кілька метрів від святилища сніг був дивним. Наче його нещодавно розтопили. Я підійшов ближче. На землі виднілася темна пляма. Під нею — обпалена трава. Опустившись навколішки, провів рукою над землею. Від неї все ще йшло тепло. Але поруч із ним... Лід. Тонкий шар льоду вкривав каміння. Я повільно підняв голову.