Глава 3. Рейна

Я не могла заснути. Скільки б разів не заплющувала очі, переді мною знову виникала одна й та сама картина. Золоте полум'я. Срібний туман. І він. Я не знала навіть його імені. Не знала, хто він такий. Але чомусь пам'ятала його погляд. Спокійний. Уважний. Небезпечно уважний.

Я перевернулася на інший бік і втупилася в темну стіну намету. Безглуздя. Це був просто Золотий дракон. Ми опинилися біля кордону. Він, очевидно, виконував якесь доручення. Я — своє. У цьому не було нічого дивного. Дивним було лише те, що сталося з магією. Моя магія не повинна була так реагувати. Я знала її з дитинства. Знала, як відчувається туман, коли викликаю його сама. Знала холод, який проходить пальцями перед появою льоду. Знала, як працюють ілюзії. Але те, що відбулося там... Це було інакше.

Я підняла руку. На долоні з'явилася тонка срібляста імла. Я повільно стиснула пальці. Туман зник.

— Дурна, — прошепотіла я сама собі.

Мені не слід було про це думати. Але я думала. Знову. І знову. І знову.

***

— Ти не спиш.

Я здригнулася. Біля входу до намету стояв дядечко. Я сіла.

— Ви теж.

— Я звик.

Він зайшов усередину й поставив біля мене чашку гарячого напою. Я взяла її в руки. Тепло приємно обпекло пальці. Дядечко сів навпроти. Кілька секунд ми мовчали. Я знала його достатньо добре. Він не приходив просто так.

— Ви хотіли щось сказати?

— Ні.

— Тоді навіщо прийшли?

— Перевірити, чи ти не вирішила самостійно вирушити в ліс посеред ночі. – Він ледь усміхнувся.

— Я не настільки безрозсудна.

— Ти?– Дядечко підняв брову.

— Добре. Іноді. – Я посміхнулася.

Він тихо видихнув. На мить усе стало звичайним. Майже домашнім. А потім я згадала вчорашній вечір.

— Дядечку.

— Мм?

— Я відчувала і бачила Золотого.

— Де? – Його погляд одразу став серйозним.

— Біля святилища.

— Ти впевнена? – Він поставив чашку на землю.

— Так.

— Ти бачила його форму?

— Людську. – Я зробила паузу. — Але потім побачила його драконячу.

— Він був із загоном?

— Так.

— Скільки?

— Кілька драконів.

Він кивнув. Я вдивлялася в його обличчя.

— Ви знали, що вони там будуть?

— Ні.

Надто швидко. Я нахилила голову.

— Ви впевнені?

— Рейно...

— Я просто питаю.

— Я теж просто відповідаю.

Я відвела погляд. Кілька секунд було тихо. Потім я сказала:

— Моя магія відреагувала на нього.

Дядечко не ворухнувся. Але я побачила, як напружилися його пальці.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не знаю.

— Спробуй пояснити.

— Він використав вогонь. Я створила туман. Вони зустрілися... – Я поставила чашку і замовкла, підбираючи слова. – І не знищили одне одного.

Дядечко дивився на мене.

— Що ти маєш на увазі? – Дядечко дивився на мене.

— Вони ніби... – Я похитала головою. — Ні. Це звучить безглуздо.

— Скажи.

— Ніби впізнали одне одного. – Я подивилась йому в очі.

Він завмер. Лише на секунду. Але я побачила в його очах розуміння, яке він швидко приховав.

— Ви щось знаєте.

— Ні.

Цього разу я навіть не стала приховувати недовіру.

— Ви брешете.

Його обличчя змінилося. Не сильно. Лише трохи. Але я знала його все життя.

— Рейно...

— Я не прошу розповідати мені все.

— Тоді що ти хочеш?

— Правду.

Він довго мовчав. Потім відвів погляд.

— Іноді правда не допомагає.

— Це не вам вирішувати.

— Саме тому я й намагаюся тебе захистити.

— Від чого?

Він нічого не відповів. І ця відповідь була гіршою за будь-які слова. Я зрозуміла, що більше не витягну з нього нічого. Принаймні сьогодні.

— Ідіть спати, — тихо сказала я.

Він підвівся. На виході зупинився.

— Рейно.

— Що?

— Якщо ти знову відчуєш щось дивне... – Він на мить замовк. — Не йди за цим відчуттям сама.

— Чому? – Я насупилась.

Але він уже вийшов. Я залишилася сама. І вперше за багато років мені стало по-справжньому цікаво: що саме від мене приховували?

***

Наступного ранку ми знову вирушили до святилища. Сніг випав за ніч. Тонкий шар білого вкрив землю, приховавши більшість слідів.

Ми розділилися. Я пішла разом із двома воїнами вздовж західної частини лісу. Дядечко залишився біля споруди. Я намагалася зосередитися на роботі. Зниклі патрулі. Сліди. Магічні відбитки. Причина. Це мало бути головним. Але після вчорашнього все здавалося пов'язаним.

Я присіла біля дерева. На корі залишилися три довгі подряпини. Не пазурі. Занадто рівні. Я провела пальцями по дереву.

— Тут щось було, — сказала я.

— Дракон? – Один із воїнів підійшов ближче.

— Не знаю.

Я заплющила очі. Викликала туман. Він повільно розтікся по землі. Світ навколо змінився. Звуки стали тихішими. Запахи — сильнішими. Я відчула магічний слід. Він ішов від дерева до святилища. Я рушила за ним. І зупинилася.

Під снігом щось блиснуло. Я присіла й відкопала невеликий уламок каменю. На ньому був знак. Я не знала його. Не срібний. Не золотий. Щось старіше. Я підняла уламок і понесла його дядечкові. Він узяв камінь. І застиг. На одну коротку мить. А потім повернув його мені.

— Звичайний уламок.

— Ви знову брешете. – моє обличчя спохмурніло.

Він нічого не сказав. Я стиснула камінь у руці.

— Чому ви так боїтеся, що я дізнаюся правду?

— Я не боюся.

— Тоді чому приховуєте?

Він подивився на мене. І цього разу в його очах було щось таке, чого я не могла зрозуміти. Не страх. Не провина. Сум.

— Тому що деякі речі краще не знати, поки не настане час.

— А хто вирішує, коли настає час? – Я ледь не розсміялася.

Він не відповів. Я забрала камінь. І відійшла.

***

Ближче до полудня небо раптом потемніло. Я підняла голову. Спочатку подумала, що насувається хмара. Але потім побачила їх. Дракони. Золоті.тВони летіли високо над лісом. Їх було кілька. Я впізнала того, хто летів попереду. Навіть із такої відстані. Мені не потрібно було бачити його очі. Я просто знала. Золотий дракон був величезним. Його луска відбивала світло навіть крізь хмари. Крила здавалися майже чорними на кінцях. Він летів упевнено. Так, ніби не просто знав, куди прямує. Так, ніби все навколо належало йому.