Глава 2. Каелар

Я прокинувся ще до світанку. Не тому, що виспався. Навпаки.

Останні кілька ночей сон приходив уривками. Я засинав пізно, прокидався задовго до світанку, а потім годинами дивився у темряву, намагаючись зрозуміти, чому відчуваю тривогу.

Зараз причина була очевидною. Північний кордон. Два патрулі. Шість днів. Жодного нормального пояснення.

Я лежав нерухомо, дивлячись у стелю, поки перші слабкі звуки життя не почали пробиватися крізь товсті стіни палацу. Десь унизу відчинилися двері кухні. На подвір'ї хтось віддав наказ вартовим. Змінилася варта біля східної брами.

Звичайний ранок. Звичайний день. Принаймні мав ним бути. У двері постукали. Три короткі удари. Я навіть не повернув голови.

— Увійдіть.

Двері відчинилися. На порозі стояв молодий вартовий. Він був у повній формі, але по тому, як напружено тримав плечі, я одразу зрозумів: новини будуть поганими.

— Ваша Високість.

— Що сталося?

Він зробив коротку паузу.

— Рада вже зібралася.

Я сів на ліжку.

— З якої причини?

— Зник ще один патруль.

Я завмер.

— Коли?

— Минулої ночі.

Я повільно провів рукою по обличчю.

— Скільки тепер?

— Три.

Три. За шість днів. Я встав і підійшов до вікна. За склом стояла майже суцільна темрява. Далеко на горизонті небо лише починало світлішати.

— Є тіла?

— Ні.

— Сліди боротьби?

— Майже немає.

Я обернувся.

— Майже?

— На місці останнього зникнення знайшли зламаний спис. І кілька слідів на землі.

— Скільки нападників?

— Невідомо.

— Скільки наших?

— П'ятеро.

Я стиснув щелепу. П'ятеро. П'ятеро драконів не могли просто зникнути. Особливо на території, яку вони знали краще за більшість.

— Хтось вижив?

Вартовий опустив погляд.

— Так.

Це прозвучало дивно. Наче навіть він не знав, чи можна назвати це хорошою новиною.

— Де він?

— У північній фортеці.

— Стан?

— Живий.

— Поранений?

— Кілька порізів. Нічого серйозного.

Я насупився.

— Тоді чому він не повернувся разом із патрулем?

— Його знайшли лише через кілька годин.

Я підійшов ближче.

— Що він пам'ятає?

Вартовий мовчав. І цього разу відповідь мені вже не сподобалася.

— Нічого?

— Він пам'ятає, як вони вирушили з поста.

— А далі?

— Нічого.

Я відвернувся. Забуття. Не природне. Не після удару. Не після втрати свідомості. Магічне. Я вже бачив подібне. Дуже давно. І ніколи нічого хорошого після цього не траплялося.

— Хтось із Ради вже звинуватив Срібних?

Вартовий обережно кивнув. Я ледь усміхнувся. Звичайно.

— І які докази?

— Я не знаю, Ваша Високість.

— Ніхто не знає.

Я взяв чорний камзол зі спинки крісла.

— Саме тому я хочу почути це від них особисто.

***

До зали Ради я прийшов через кілька хвилин. Великі двері відчинилися. Розмови стихли. Десять членів Ради сиділи навколо довгого кам'яного столу. Дехто дивився на мене спокійно. Дехто — з явним невдоволенням. Я звик. Мене з дитинства вчили тому, що одного дня всі ці погляди стануть моєю щоденною реальністю. Коли ти спадкоємець престолу, люди дивляться не на тебе. Вони дивляться на майбутнього короля. На того, хто одного дня прийматиме рішення замість них. На того, кого можна буде звинуватити, якщо рішення виявиться неправильним. Я не просив цього. Але ніколи й не відмовлявся.

— Ваша Високість, — промовив старший радник. — Дякуємо, що так швидко прибули.

Я підійшов до столу.

— Я чув про третій патруль.

Ніхто не відповів одразу. На столі лежала карта. Я нахилився над нею. Три червоні позначки. Перша — біля північного поста. Друга — ближче до лісу. Третя — майже біля старого кордону. Я провів пальцем між ними.

— Де це?

— Біля старої кам'яної споруди.

— Святилище?

— Так.

Я підняв голову.

— Те саме, біля якого колись підписували перші домовленості про перемир'я?

— Саме воно.

Я знову подивився на карту.

— Чому всі зникнення відбуваються поблизу нього?

— Ми не знаємо.

— А що ви знаєте?

Тиша. Я випростався.

— Саме так.

Один із радників подався вперед.

— Ваша Високість, ми припускаємо, що це може бути провокація Срібного королівства.

— На підставі чого?

— Патрулі зникають біля кордону.

— Це не доказ.

— Вони могли використати магію.

— Срібні не єдині, хто вміє користуватися магією.

Радник стиснув губи.

— Але їхня магія пов'язана з туманом, ілюзіями та пам'яттю.

Я подивився на нього.

— І?

— Один із наших втратив пам'ять.

— Після того, як на нього напали.

— Саме так.

— Тоді ми маємо знати, хто напав, перш ніж звинувачувати когось.

Він нічого не відповів. Я перевів погляд на інших.

— Хтось бачив Срібних драконів?

— Ні.

— Знайдено їхню зброю?

— Ні.

— Сліди магії?

— Немає чітких.

— Тоді на чому ґрунтуються ваші звинувачення?

Тиша стала важчою. Я знав цю тишу. Ту, в якій люди вже вирішили, хто винен, просто ще не знайшли зручного пояснення.

— Мирний договір діє багато років, — сказав інший радник. — Але це не означає, що Срібне королівство перестало бути загрозою.

— Я цього не казав.

— Але ви захищаєте їх.

Я повільно повернув голову.

— Я захищаю правду.

Він замовк.

Я не любив Срібних. Не більше, ніж будь-який інший золотий. Ми виросли на історіях про них. Про старі конфлікти. Про зраду. Про кров. Про те, що обидва королівства одного разу ледь не знищили одне одного. Але я також виріс на історіях про те, що означає бути правителем. І одна з перших речей, яких мене навчили, була простою: страх не є доказом.