Глава 1. Рейна

Я прокинулася від холоду. Не того звичного холоду, який завжди жив у кам'яних стінах Срібного королівства й давно перестав мене дивувати.

Цей був іншим. Він пробирався під ковдру, ковзав по шкірі й змушував мене сильніше стискати пальці, ніби десь поруч відчинили вікно.

Я розплющила очі. Кімната була ще напівтемною. За високим вікном повільно займався ранок, і бліде світло ковзало по засніжених дахах. Сріблястий туман лежав над вулицями, ховаючи нижні поверхи будинків.

Я кілька секунд просто дивилася в стелю. Потім зітхнула.

— Чудово.

Я відкинула ковдру й одразу пошкодувала про це. Підлога була крижаної.

— Ще краще.

Натягнувши сорочку й штани, я підійшла до вікна. Скло було холодним навіть крізь тонку тканину рукава. Я торкнулася його пальцями. На поверхні одразу проступив тонкий візерунок інею. Я прибрала руку.

— Я навіть не намагалася.

Це траплялося зі мною дедалі частіше. Моя магія іноді реагувала на настрій раніше, ніж я сама розуміла, що відчуваю. Особливо останнім часом.

Я відсунула фіранку. Срібне місто прокидалося. Високі вежі губилися в тумані. Над дахами майоріли прапори нашого королівства — срібні полотнища з темним знаком дракона. На вулицях уже рухалися перші люди: торговці, вартові, слуги з кошиками.

Звичайний ранок. Звичайний день. Я мала всі підстави в це повірити. Але чомусь не вірила. Можливо, тому, що в будинку було надто тихо. Дядечко зазвичай прокидався раніше за мене. Якщо я спускалася вниз, він уже сидів у залі з чашкою гарячого чаю й переглядав документи. Іноді я спеціально приходила раніше, просто щоб застати його зненацька. Він завжди робив вигляд, що не помітив. А сьогодні в будинку не було навіть запаху чаю.

Я насупилась. Щось було не так. Я вийшла з кімнати. Коридор зустрів мене прохолодою й тишею. На стінах горіли магічні лампи, їхнє слабке блакитне світло відбивалося від каменю. Я спустилася сходами. І побачила його. Дядечко стояв біля великого вікна внизу. На ньому вже був темний дорожній плащ. У руках — рукавички. Не звичайні. Ті самі, які він використовував, коли вирушав далеко за межі столиці.

Я зупинилася на сходах. Він почув мене. Звісно.

— Ти тільки прокинулась? — запитав він, не обертаючись.

— Як бачите. – Я сперлася плечем на поруччя сходів.

– Бачу. – Він ледь усміхнувся.

Тільки після цього повернувся до мене. І я одразу зрозуміла, що щось сталося. Дядечко вмів приховувати емоції. Дуже добре. Краще за більшість людей, яких я знала. Але я жила з ним майже все своє життя. Я знала його обличчя. Знала, як він виглядає, коли сердиться. Коли втомлений. Коли його щось дратує. Коли він бреше. Зараз він не брехав. Але щось приховував.

— Ви кудись збираєтесь? — запитала я.

— Так.

— Куди?

Він помовчав. Занадто довго.

— На північ.

Я спустилася ще на кілька сходинок.

— Надовго?

— Не знаю.

— Це вже цікавіше.

Він підняв брову.

— Ти ще навіть не поснідала, а вже почала допит.

— Я голодна, коли хвилююся.

— Ти завжди голодна.

— Це наклеп. – в моїх очах промайнула посмішка.

Цього разу він справді усміхнувся. Але ненадовго. Його погляд ковзнув до вікна. Я помітила це.

— Що сталося?

— Нічого.

Я мовчки дивилася на нього. Він витримав мій погляд. Я — його. Зрештою дядечко зітхнув.

— На північному посту виникли проблеми.

— Які?

— Зникли кілька патрулів.

Я перестала усміхатися.

— Зникли?

— Так.

— Скільки?

— Три.

Я повільно спустилася останніми сходами.

— І ви кажете це так спокійно?

— А як я маю це сказати?

— Наприклад: «Рейно, три патрулі зникли, ми всі приречені».

— Дуже заспокійливо.

— Я намагаюся.

Він похитав головою. Але цього разу його усмішка не з'явилася.

— Їх не просто не знайшли, — сказав він. — Вони не повернулися. Жоден.

Я відчула, як усередині щось неприємно стислося.

— Вони могли загинути?

— Могли.

— Напад?

— Ми не знаємо.

— Золоті?

Питання вирвалося саме. Дядечко одразу подивився на мене. Я пошкодувала, що сказала це вголос. Між нашими королівствами давно не було війни. Принаймні відкритої. Але слово «золоті» все одно завжди звучало так, ніби після нього потрібно було бути обережнішим.

— Ми не маємо доказів, — нарешті відповів він.

— Але ви думаєте про це.

— Я думаю про всі можливості.

— Навіть про ту, що вони порушили кордон?

— Особливо про неї.

Я схрестила руки.

— Тоді навіщо ви їдете самі?

— Я не сам.

— Це не відповідь.

— У мене буде загін.

— Невеликий?

Він мовчав.

— Дядечку.

— Невеликий.

Я закотила очі.

— Чудово. Три зниклі патрулі, невідомий нападник і невеликий загін.

— Ти драматизуєш.

— Ви мене виховали.

Він тихо засміявся. На кілька секунд напруга зникла. Але потім він відклав рукавички на стіл.

— Ти поїдеш зі мною.

Спочатку я подумала, що неправильно почула.

— Що?

— Ти поїдеш зі мною.

— На північ?

— Саме туди.

Я витріщилася на нього.

— Ви щойно сказали, що там зникають патрулі.

— Саме тому.

— Це не пояснення.

— Твоя магія може бути корисною.

— Моя магія?

— Туман. Ілюзії. Ти відчуваєш магічні сліди краще, ніж більшість наших розвідників.

— І тому ви вирішили взяти мене туди, де зникають люди?

— Я вирішив, що краще тримати тебе біля себе.

Це прозвучало зовсім не так, як він хотів. Я це почула. Він теж. Між нами повисла тиша. Я повільно опустила руки.

— Ви хвилюєтеся.

— Ні.

— Брехня.

— Рейно.

— Я знаю вас.

Він відвів погляд. І цього було достатньо. Я підійшла ближче.