Пролог

Ніч була надто тихою.

Жінка бігла крізь засніжений ліс, притискаючи дитину до грудей. Гілки били по обличчю, рвали сукню, залишали криваві подряпини на руках, але вона майже нічого не відчувала.

Лише дитину. Її тепло. Її тихе дихання. Її маленьке серце, яке билося під долонею.

Будь ласка. Лише б встигнути. Лише б урятувати її. Жінка спіткнулася, впала на коліно й ледве втримала дитину.

— Тихо... — прошепотіла вона, задихаючись. — Тихо, моя маленька. Я тут.

Дитина заворушилася. І цей рух раптом повернув її в інший час. Вона згадала ранок. Тепле сонячне світло крізь вікно. Маленькі пальчики, які вчепилися в її волосся. Її власний сміх.

— Не тягни так сильно, маленька пустунко...

Вона тоді сміялася. Боже, як вона сміялася. Здавалося, що попереду в них ціле життя. Жінка заплющила очі. Спогад боляче стиснув груди. Ще один. Вона згадала вечір, коли дитина вперше заснула в неї на руках. Вона сиділа біля вогню, боячись навіть поворухнутися, щоб не розбудити її. Хтось тоді сказав:

— Ти дивишся на неї так, ніби вона весь твій світ.

Вона відповіла:

— Вона і є весь мій світ.

Жінка схлипнула й різко розплющила очі.

— Вона ним і залишиться...

Позаду пролунали крики.

— Вона там!

Жінка завмерла. Вони були близько. Занадто близько. Між деревами спалахнуло золоте полум'я. І разом із ним прийшов інший спогад.

Крик. Кров. Золоте світло, що прорізало темряву.

Чоловічий голос:

— Біжи!

Вона досі пам'ятала його обличчя. Пам'ятала руки. Пам'ятала, як востаннє торкнулася його щоки. І найгірше — пам'ятала його очі. Він уже знав. Знав, що вони не виберуться разом. Жінка міцніше притиснула дитину.

— Я не дозволю їм забрати тебе.

Вона поцілувала маленький лоб. Ще раз. І ще. Наче намагалася запам'ятати кожну рису.

— Пам'ятатимеш мене?

Безглузде питання. Дитина була надто маленькою. Але жінка все одно чекала відповіді. Її не було. Лише тихе сопіння. Вона усміхнулася крізь сльози.

— Звичайно, не пам'ятатимеш...

Ще один спогад. Маленька долонька в її руці. Перший крок. Падіння. Плач. А потім дитина знову підвелася. І простягнула до неї руки.

— Мамо...

Жінка ледь не впала від болю. Це слово. Вона почула його зараз так чітко, ніби дитина сказала його просто тут, у лісі.

— Мамо...

Вона затулила рот рукою, щоб не закричати. Ні. Вона не могла дозволити собі розсипатися. Не зараз. Попереду крізь дерева виднілася стара кам'яна споруда, наполовину похована під снігом. Остання надія. Жінка кинулася до неї. Вона поклала дитину на землю й на мить просто дивилася. На маленьке обличчя. На срібні очі. На губи, які колись вимовили її найулюбленіше слово. Їй хотілося забрати дитину назад. Розвернутися. Бігти куди завгодно. Повернутися додому. До вогню. До ранків. До життя, якого більше не існувало. Але позаду вже гримів ліс. Вони наближалися. Жінка схилилася й притиснулася чолом до маленького чола.

— Одного дня ти все дізнаєшся. – Сльози падали на щоки дитини. — І тоді, можливо, зненавидиш мене. – Вона заплющила очі. — Але я краще житиму з твоєю ненавистю, ніж дозволю їм убити тебе.

Її пальці тремтіли. Вона відпустила. Зробила крок назад. Ще один. І ледве стримала схлип.

— Живи, моя маленька.

Позаду пролунав оглушливий рев. Жінка підняла голову. Сльози ще блищали на її обличчі. Але страх зник. Залишилася тільки лють. За її спиною розгорнулися величезні срібні крила.

— Ви її не отримаєте.

Золоте полум'я спалахнуло між деревами. Жінка рвонула вперед. А потім ніч розірвав рев дракона.

***

За кілька сотень кілометрів від цього місця у великій залі Срібного королівства старійшини підписували указ. Вогонь у каміні відкидав довгі тіні на їхні обличчя.

— Якщо вони дізнаються про дитину, мир закінчиться, — сказав один із них.

— Мир уже закінчився, — відповів інший.

На столі лежав пергамент. Останній пункт нового закону. Союз між Срібним і Золотим драконами віднині заборонений. Ніхто не запитав, чи справді це врятує королівства. Ніхто не наважився запитати, кого саме вони намагалися захистити. А далеко в лісі маленька дитина прокинулася. На її долоньці з'явився тонкий відблиск. І тут же згас. Ніхто його не побачив. Майже ніхто.