****

- Дивна штука((( - пробурмотів собі під носа Дракон, - скільки зАмків, а жодної принцеси. Кого ж викрадати?

За його гостроверхим вухом почувся роздратований шепіт:

- Де ж тих принцес чорти носять? Пропаде королівство…

- Не панікуй, ти ж принц. Он де, тринадцятий по курсу.

Дракон змахнув крилами і почав швидше наближуватись до високої, трохи запліснявілої, знизу зарослої жорстким плющем башти.

- Ну то як, на даху припаркуємось чи краще через двері?

- Здурів, через двері! Повертай, за воротами злізу. Може, хоч тут принцеса ще є…

- Не факт… Але подивимось…

Дракон знову змахнув крилами, розвернувся і сів за таким самим, як і башта, запліснявілим парканом біля розкидистих старих тополь.

- Ховайся поки, - в драконячих словах іронія, а подумки вже: «Щоб тебе самого чортяки вхопили».

Він злетів, лишивши Принца в нетерплячому очікуванні.

- Господи, виродилися принци. Ні на коня тобі скочити, ні меча в руки взяти… І правда, пропало королівство… Хоча я здурів... Все ж начебто складається…

Дракона вона побачила ще здалеку.

- Де ж ця клята корона? – Принцеса знервовано озирнулась. – Отже ж…. на кухні!

Вона схопила тарілку з недоїдками і прожогом метнулась сходами.

- Поки добіжиш… і треба ж було жерти саме зараз…

У цьому богом забутому замку робити було нічого, бо облаштувала таке похмуре місце вже давно… Здебільшого тепер захоплювало куховарство. Чаклувала з приправами, експериментувала з інгредієнтами…Але все одно – нудно.

Корона і дійсно на кухні біля величезної духової шафи. Тарілка полетіла в смітник, голосно дзенькнула, корона опинилась в руках, і Принцеса побігла сходами наверх.

- Ну чому я маю жити саме в башті, встигнути б! - бідкалась Принцеса, майже задихаючись від швидкого підйому.

Хоча зверху з її кімнати відкривався неймовірний краєвид: далекі високі гори зі сніговою шапкою і хмарами, які чіплялись за їхні вершини, зелене покривало лісу, тихі верби над тонкою смужкою річки, широкополі тополі за високим парканом. Та для неї все це вже давно не мало значення: полон, самотність і нудьга.

І піти геть – не пускав.

Залетівши в кімнату, вона перевела дух, зазирнула у дзеркало, підправила волосся, рожевим підфарбувала губи, лишилась майже задоволеною, лягла в ліжко і вдала сплячу. Навіщо було це робити, вона не знала, просто в її уяві так мало бути.

Дракон повільно облетів башту, у темних вікнах жодної душі, та, зрештою, де потрібне вікно він знав так добре, як власні невеселі думки, і воно встигло остогиднути до смерті.

Дракон і радий би був відпустити Принцесу, але не міг. Дурнуваті закони цього світу не давали.

Жив він колись добре, до неї. Та драконяча природа не давала спокою – і він викрав-таки Принцесу.

Принцеса раніше теж була цілком задоволена життям, та точно знала: одного разу її викраде Дракон, потім врятує прекрасний принц, а потім –  «жили вони довго й щасливо». Та якби ж вона знала, що все складеться зовсім не так, як у її романтичній уяві. Ніхто її не рятував. А Дракон, хоч і не злий, але теж зі своїми тарганами.

Та й Дракон весь час тепер сумнівався, може він не ту викрав. За ці довгі роки вона вже просто замучила бідолаху своїми примхами, своєю депресією, слізьми, скаргами. Якась суцільна безвихідь для обох.

- Агов, - він протиснув голову у відчинене вікно. – Ну, типу того, доброго дня, чи що? Сумувала?

Розплющивши обережно одне око, Принцеса прошепотіла:

- Ти що, сам?

- Та нєєє, доставив…Він там, біля тополь, ховається, - і Дракон злегка затрясся, тим самим виражаючи драконячий сміх.

- Ну і який він? – Принцеса вже сиділа на ліжку, корона чомусь так і лишилася лежати поряд.

- Як всі принци: худий, блідий, підсліпуватий, зарозумілий алергік. Та й цей заледве готовий на подвиги. Інші навіть не намагались…

- Хіба?

- Повір, історія з прокляттям була розіграна на всі сто. Ну майже... У нас з ним тепер угода.

- А як же наша угода?

- Це не суперечить нашій. Принц же є? Є. Хочеш – бери, не хочеш – сиди далі. Але не діставай мене більше.

- Чи ти не брешеш, га?

- Слухай, ти ще хочеш заміж, ну або ж на волю, може принц відпустить?

- Ну, певно що так… - але в голосі принцеси щось натякало на внутрішній конфлікт, а якщо і Принц такий самий, як і Дракон, в її очах липуча безнадія витісняла надію. – Добре, згодна.

- Тоді полетіли, у мене ще битва попереду. Корону начепи і хоч трохи зіграй переляк, може подіє.

Принц повільно тинявся попід тополями і тихо лаявся на липневу спеку, тополиний пух, який прилипав до вологого обличчя, викликав свербіж у носі; лаяв Дракона, Принцесу і самого себе, що згодився на таку, як йому тепер здавалося, дурнувату аферу.