Розділ двадцять сьомий

Чергове тренування з опанування водної стихії пройшло успішно. Лише в Джоша нічого не виходило. Через це йому здавалося, що він слабкіший за друзів і з кожною спробою все більше розчаровувався. Не витримавши чергової поразки, він стукнув кулаком об камінь і продовжив дивитись на воду. Біль від руки на мить заспокоїла.

- Джоше, ходи-но сюди! - Кіара гукала похнюпленого хлопчика до себе, стоячи на піщаному березі.

Світловолосий мовчки зліз з валунів і підійшов. Аста з Каїном бігали по воді, граючи в квача.

Стара жінка почала гладити зморщеною рукою Джоша по голові, промовляючи:

- Не всі стихії підкоряються одній людині. Зазвичай, стихією води можуть володіти саме жінки, бо вона їм більше імпонує. Вода - це пам'ять, життя, постійний рух, а також велика таємниця. Ти ніколи не дізнаєшся, що всередині неї, доки не пірнеш або не присядеш роздивитися зблизька. Жінки такі ж загадки. Хлопчикам більше підходить стихія вогню та вітру. Так як ти цілитель, тобі може підійти і стихія землі. Бо земля дає життя, але вона ж його і забирає, коли настає час. Вона лікує, заряджає, годує. Тому землю називають матінкою. І не засмучуйся, спробуєш себе в інших тренуваннях. Принаймні, ти покращив свої навички лікування. Он дивись, твоя рука майже одразу відновилась після удару. Пишайся собою!

Джош полегшено зітхнув і посміхнувся. Подряпини з маленькими струмками крові зникли. Хлопцю було приємно усвідомлювати, що в нього хтось вірить, не враховуючи друзів. Від матері такої розкоші він не отримував. Постійні сварки, слова «Ти ні на що не здатен. Нащо я тебе народила?!» вкорінилися глибоко в підсвідомості хлопчика і кожного разу, коли в нього щось не виходило, зжирали зсередини. Ця ситуація не була виключенням. Але після слів Кіари, він побачив промінь світла в темній кімнаті материнських докорів, яку він ховав глибоко в підсвідомості. У грудях зародилося тепло, що заповнило ниючу порожнечу.

- Я спробую ще раз. Раптом в мене вийде, - рішуче заявив Джош, повернувшись до води.

Сконцентрувавшись на диханні, він повторив ті ж дії, яким вчила Кіара. Але хлопчик нічого не бачив. Внутрішній зір не бажав відкриватися. Він добре бачив енерготоки лише власного тіла.

«Спробуємо.» - промовив подумки Джош, направивши усю енергію в стопи та в кінчики пальців рук.

В нього вийшло, тепер можна було спробувати ступити на воду. Перекочуючись з п'ятки на носок, хлопчик повільно попрямував в бік друзів. Він не бачив, але відчував. Вібрації навколо давали волю фантазії прокладати дорогу. Вода вібрувала слабко, але в тому місці, де бігали діти, вібрації відчувались як удари серця. Внутрішнє чуття добре зорієнтувало. Слух загострився, в ніс вдаряли усе нові запахи, а з ними і нові образи в голові.

Аста з Каїном зупинилися, спостерігаючи як до них наближається постать з жовто-зеленими нитками. В її кінцівках енерготоки сяяли найяскравіше, але на місці очей були чорні дірки, що надавало аурі моторошності.

- Джоше, це ти? - невпевненим тоном спитала Аста.

- Я… - теж невпевнено відповів хлопчик.

- Ти не бачиш?..

- Ні, але відчуваю. Асто, чому ти боїшся? - Джош відчув лоскітливий холодок десь всередині грудей.  

- У тебе чорні дірки замість очей… Так не може бути. Хтось забрав в тебе внутрішній зір?

- Не знаю, але з дитинства в мене багато чого не виходило…

Каїн став поруч зі світловолосим і поклав руку йому на плече.

- Що б там не було в тебе в минулому, пам'ятай, що воно все позаду. Ми поруч і ми тебе підтримаємо. Ти багато чим відрізняєшся, але це не означає, що в тебе немає переваг.

Груди Джоша наповнилися яскравим білим світлом, що почало струменіти по тілу, огортаючи теплом. Побачивши це видовище, Аста підійшла і обійняла світловолосого, прошепотівши:

- Можливо, тобі цього не казали… але я пишаюся тобою! Ти молодчинка, Джоше!

- Дякую вам, - хлопчик не зміг стримати сліз, обіймаючи друзів.  

***

Вставати ні світ ні зоря вже було звичкою для Асти. Озеро вкривав густий туман, коли вона, закутавшись в хутряний плащ, вирішила пройтися протоптаними стежками до старого дуба. Навколо дерева літали дивні блакитні вогники, схожі на величезних світляків. Коли дівчинка підійшла ближче і випадково ступила чоботом на суху гілку, вогники повільно вишикувались в ряд і попрямували кудись за дерево.

«Туди я ще не ходила.» - подумки до себе промовила Аста, продовжуючи повільно ступати по вогкій землі.

В кінці галявини виднілись густі чагарники. Це був великий пурпуровий бузок, що завершував квітнути.

– Вже літо, а тут так холодно... – пробурмотіла дівчинка, торкаючись кінчиками пальців маленьких квітів.

– Асто, що ти тут робиш?

Рудоволоса обернулась і побачила Герду. Сьогодні волосся жінки було заплетене в товсту косу, що сягала нижче лопаток. Її чорна сукня підкреслювала тонкий стан, а спідниця вільного крою давала легко пересуватися по лісу. В руках вона тримала кошик з лісовими ягодами.

– Вирішила прогулятися перед тренуваннями. Я завжди так рано встаю.

– Зрозуміла, не знала, що ти теж рання пташка, – усміхнулась у відповідь відьма, киваючи на кошик. – Компот будеш?

Аста кивнула і пішла в слід за Гердою до її будинку. Разом вони розтопили піч, помили ягоди і закип'ятили воду. Компот варився не довго, але треба було почекати, коли він настоїться. Тим часом Герда вирішила повчити дівчинку вишивати хрестиком. Коли сонце піднялося над горизонтом на три пальці вище, до них завітала Кіара, спираючись на невеличку палицю.

– Он ти де, Асто, а я тебе всюди шукаю... Час вирушати на озеро, – прохрипіла стара, відкашлюючись.

– Що з вами? – дівчинка встала зі столу, спостерігаючи як потроху тремтять плечі Кіари.

– Усе гаразд, роки дають про себе знати... Ходімо, хлопчики вже чекають.

– Тоді випийте з нами компоту перед виходом і хлопців покличте. Ми з Астою разом його варили, – Герда почала розливати напій по дерев'яним чашкам.