Розділ двадцять четвертий

Аста стояла біля свого ще цілого будинку. В небі світила вранішня зоря. У дворі біля криниці з заломленими руками стояла її матір. Позаду її тримав чоловік в обладунках. Кароокий, смаглявий, з каштановим волоссям. В нього був хтивий, повний безумства погляд.

- Оце урвав! Рудоволоса відьма! - розсміявся лицар, торкаючись шиї Анни.

Очі жінки палали зеленим вогнем.

- Не чіпай її! - кричала Аста, намагаючись рушити з місця. Тіло ніби заціпеніло і не давало ступити й кроку. - Мамо, чому ти нічого не робиш?!

В жінки по щокам покотилися сльози. Пересохлими губами вона прошепотіла:

- Пробач, Асто.

Раптом усе стало тьмяним, майже чорним. Дівчинка побачила в чоловіка за пазухою сяючий жовто-зелений камінь. Він яскраво виблискував на фоні всього темного простору. Аста хотіла до нього доторкнутися, але її поглинула пітьма, забираючи геть усі образи.

Підстрибнувши в ліжку, вона вхопилася руками за сорочку і стисла. Шию ніби хтось здавлював, повільно тиснучи на гортань. Аста ледь вдихала дорогоцінне повітря. У грудях страшенно боліло, здавалося, що от -от їх розірве. Шлунок скрутився в судомах, підступала нудота. Дівчинка захлиналась власними слізьми, намагаючись не ревіти вголос.

«Треба стримати, треба стримати… Будь ласка, прошу, дай мені стримати.» - подумки благала вона саму себе, хитаючись взад-вперед, ніби заколисуючи. Зараз рудоволоса дякувала усім богам, що в цій темній, затишній кімнаті нікого немає. Говорити щось чи пояснювати зараз дівчинка точно не хотіла. Раптом заскрипіла дерев'яна підлога. Аста підняла заплакані очі на вихід. Двері були відкриті. На порозі при сяйві місяця стояла невеличка тінь. Дівчинка затихла, намагаючись не видавати жодного звуку. Лише істеричні схлипи усе ніяк не хотіли зупинятись. Вона міцно затисла долонями рота, щоб не видати себе. Спина тремтіла. Тіло кинуло в страшний пробираючий холод. Тінь підійшла і обережно взяла в обійми, прошепотівши:

- Я поруч. Все буде добре. Ти не одна.

Зрозумівши хто це, Аста не стримала черговий потік сліз і обійняла у відповідь, продовжуючи плакати. Каїн стиснув сильніше і почав гладити її по спині.

- В лицарів є камінь… який… блокує магію… ось… чому… мами нічого не могли зробити, - запинаючись, намагалась сказати Аста.

Каїн продовжував мовчки сидіти і гладити дівчинку. Він чекав, коли істерика закінчиться і вона заспокоїться.

- Чому ти тут?  Як ти зрозумів…

- Відчув, - тихо відповів хлопчик, поклавши голову Асті на плече. - У грудях стало боляче і я зрозумів, що тобі погано.

- Але як ти зрозумів, що це мені погано? - дівчинка трохи відсторонилась, подивившись Каїну у вічі.

- Я не можу це пояснити… Коли знайду відповідь, я тобі обов'язково розкажу, - посміхнувся темноволосий, погладивши Асту по маківці.

- Вранці я розкажу цей сон Кіарі. Можливо, це якось допоможе, - дівчинка позіхнула і закуталась у ковдру. Сон знову забирав в свої теплі безтурботні обійми.

Каїн ще деякий час сидів поруч. Коли Аста остаточно заснула, він тихенько встав і пішов до будинку, де ночували він з Джошем.

***

Час перейшов за опівніч. При світлі ламп за столом в одній з хатин сиділи двоє жінок. Обидві стурбовано дивилися на купку пташиних кісток, що в хаотичному порядку були розкидані на дерев'яній поверхні. Форма, складена з них, віддалено нагадувала вершника на коні.

- То з них взагалі ніхто не вижив? - в розпачі повторила питання Герда.

Кіара заперечно закивала головою. Вона й сама не до кінця вірила в те, що бачила. Від картин спалених будинків та тіл всередині усе стискалося до ниючого болю.

- Жодна звичайна людина не може піти проти відьом, а особливо чистокровних… Я просто не можу повірити, щоб Анна загинула від рук якогось пустотілого покидька! - по щокам темноволосої текли сльози. Не витримавши, вона встала і вийшла на вулицю, трохи провітрити голову.

Через деякий час Кіара з'явилась поруч і тихо промовила:

- Дівчата щось знали таке, про що зараз не знаємо ми. Інакше б загинули усі без виключення. А вони встигли врятувати своїх дітей.

- Ти маєш рацію, - зітхнула Герда, дивлячись на зірки. - Здається, час навідатися в столицю.

***

Ранок в Асти почався з раптового пробудження ні світ, ні зоря. Сонно протерши очі, вона заправила ліжко і попрямувала до колодязю, біля якого стояв невеличкий дерев'яний столик. На ньому був ківш, з якого можна було вмитися. Доходячи, вона помітила жіночу напівзгорблену постать. Кіара повільно пила воду з меншого ківша для пиття. Її бурштинові очі загадково світилися в напівтемряві. Допивши, вона повільно вигнула спину. Було чутно як хрускають одне за одним старячи хребці. Завершивши розминку, Кіара раптово перевела очі на Асту. Дівчинка заціпеніла, злякавшись такого яскравого погляду.

- Дитя, чого це тобі не спиться? - голос старої пом'якшав, набуваючи турботливого тону.

- З того часу, як довелося покинути селище, я завжди так рано встаю, - ніяково відповіла Аста, опустивши погляд вниз та заховавши руки за спину. Спогади про той прощальний ранок засів в голові і не хотів відпускати.

- Підійди до мене.

Дівчинка послухалась, декількома кроками скорочуючи відстань. Кіара набрала в одну руку води і почала повільно вмивати Асту.

- Тепер повторюй за мною: водиця пам'ять зберігає.

- Водиця пам'ять зберігає.

- Мій біль та смуток забирає.

Дівчинка на мить задумалась, але продовжила повторювати:

- Мій біль та смуток забирає.

- Мій розум й серце очищає.

- Мій розум й серце очищає.

- Та спокій в душу посилає.

- Та спокій в душу посилає.

- Легше? - з посмішкою запитала Кіара.

- Так, - полегшено зітхнула Аста, - але як ви зрозуміли?

- Здається, Герда тобі вже говорила про телепатію, - жінка обійняла дівчинку і міцно притулила до себе. - Навіть після смерті, відьми не лишають своїх дітей. Вони їх оберігають руками інших відьом. Усі ми тісно пов'язані, тому не сумуй. Мама завжди поруч.