Розділ двадцять другий

- Джоше, гаси полум'я. Нас ніхто не має побачити! - прошепотів Каїн, зачиняючи двері.

Хлопчик кивнув і накидав у вогнище купу вогкої землі. Аста вже засинала, обіймаючи напівпусту торбу. Ставало все холодніше. Дівчинка відчула, як хтось торкнувся її плеча.

- Ти тремтиш… тобі холодно? - спитав світловолосий.

Дівчинка кивнула.

- Пропоную спати разом. Згребемо сіно у велику купу і в ньому ж зариємось. Так ми точно не змерзнемо, - Каїн вже згрібав траву в одну купу.

- Літо, а ночі такі холодні… - пробурмотів Джош, допомагаючи другу.

Аста теж приєдналася допомагати. Коли «ліжечко» було готове, усі троє гуртом вляглися, розглядаючи діряву стелю крізь траву.

- Добраніч усім, - вигукнула дівчинка, посміхаючись з закритими очима.

- Добраніч, - одноголосно відповіли хлопці, закриваючи очі.

***

Пробираючись крізь чагарники, дітлахи прямували до селища. Лісом гуляв ранковий туман. Через деякий час вони вийшли на стежку, що вела до виходу з лісу. Далі через невеличку галявину простягалися довгі два ряди хатин. Вчора, покидаючи маму, Аста бачила їх цілими. Зараз усі будинки були напівзруйнованими. Деякі ще горіли. Ставши стовпом, усі троє не могли ступити й кроку.

Першою від заціпеніння звільнилася Аста, стрімголов побігши до другої хати з краю.

- Асто, стій! Тут ще можуть бути ті лицарі! - кричав навздогін Каїн.

«З мамою все добре. Вона втекла. Їй не могли нічого заподіяти!» - тримала надію в серці дівчинка.

Усе в її очах було як в сповільненому перегляді: обгорілий двір, на якому й живої травинки не лишилося. Чорні стіни будинку без даху. Вибиті двері та вікна. Аста переступила поріг і попрямувала до великої печі. За нею раніше стояло ліжечко, на якому вона спала. Зараз його не було, а біля печі лежало обгоріле тіло. Воно настільки було спотворене, що лише по вцілілих клаптях одягу і пучкам рудих волосин, дівчинка могла впізнати свою маму.

Забувши, що ранки на ногах можуть потріскатись, вона впала на коліна, не відводячи погляду.

- Матусю?.. - прошепотіла Аста, стиснувши в кулачки тремтячі руки. По щокам котились сльози. Дівчинка тихенько плакала, стримуючи увесь розпач глибоко всередині. Вона обов'язково прокричиться в лісі, коли повернеться. А зараз треба бути тихою, щоб лицарі її не почули, якщо вони ще тут.

«Пообіцяй мені, що ти виживеш за будь-яку ціну.» - лунали слова матері, промовлені тієї прощальної ночі.

- Я знищу тих, хто з тобою таке зробив, - в очах дівчинки загорівся зелений вогонь. Вирівнявшись в повний зріст, вона відчула як з голови спадає хустка, а волосся здіймається вверх, наче електризоване. Простягнувши руки над тілом, Аста відчула як з долонь ллється енергія і перетікає в тіло матері. Через деякий час воно загорілося яскравим червоним полум'ям і перетворилося на попіл, а потім розвіялося легким вітерцем по землі. Дівчинка відчула погляд на собі і повернулась.

Джош з Каїном стояли неподалік. В обох червоні заплакані очі і скуйовджене волосся. Обидва підійшли до дівчинки, забираючи в обійми.

- Маму поховала? - спитав Каїн.

Аста кивнула, не відповідаючи вголос.

- А тепер слухайте мене уважно, - насупився темноволосий. - Відсьогодні ми завжди будем разом і захищатимемо одне одного, щоб там не було. Почули?

- Так, - одноголосно відповіли Джош з Астою, руками витираючи настирливі сльози.

На щастя, лицарів в селищі не лишилося. Зібравши декотрий вцілілий одяг та посуд, діти попрямували назад до старого будинку.

Відьмовські діти, так їх називали в народі, вже змалечку вміли використовувати свою магію, але на підсвідомому рівні. Обряд вогняного поховання не був виключенням. Сплеск емоцій пробуджував усі надра внутрішньої сили. Аста вже з чотирьох років знала про всі лісові трави: що можна їсти, а що ні, для чого використовувати і в якій кількості. Хлопці ж навпаки краще зналися на рибальстві. Сувора зима змусила навчитись робити луки та полювати на лісових звірів. Усі щілини в хаті діти ще восени заліпили мохом та шматками глини. Піч відремонтували як могли. Димар зробили низьким і вивели зі стіни, зробивши потрібного розміру діру. Материнські сокири в роботі не підводили. Новий дах хлопці зробили з вцілілих дошок та солом'яного настилу. Аста пошила подушки та покривала для ліжок з різних шматків одягу. В маминій залізній скрині збереглися кістяні голки та вовняні нитки.

Одного зимового вечора усі троє сиділи на теплих накидках під голими кронами дерев. Мороз пробирав до кісток, але не дітей. Вони сиділи з заплющеними очима, зосереджено проганяючи енергію по тілу крізь скріплені долоні. Каїн зітхнув, видихаючи гарячий пар. Аста не відчувала тепло у власному тілі. На якусь мить їй здалося, що вона повністю злилася з повітрям. Стала його частиною. Злякавшись цього незвичного раптового відчуття, вона розплющила очі. Тихо, темно.

- Треба спати, - прошепотіла дівчинка, підводячись на ноги.

Хлопці пішли слідом, забираючи зі снігу накидки.

Так і пройшла їхня зима, повна щоденних тренувань, полювань та хатніх справ. Наступила весна. Сніг почав танути.

Прогулюючись ранком по галявині, всіяною пролісками, Аста натрапила на стару згорблену жінку з довгими сивими косами. Вона спиралась на криву палицю і поправляла чорну накидку, зроблену з ведмежого хутра.

- Нарешті я тебе знайшла, - прохрипіла стара, підходячи ближче.

- Хто ви? - спитала дівчинка, трохи позадкувавши назад.

- Не бійся, я тебе не скривджу. Твою ж маму звали Анна?

- Звідки ви знаєте? - очі Асти розширились.

- Колись я була старійшиною у вашому селищі, але тепер для всіх я мушу бути мертвою, щоб відьми продовжили своє існування, - зітхнула жінка, поправляючи волосся. - Мене звати Кіара, тепер я одна з трьох головних жриць Ковена Гірського кільця.  

- Що таке Ковен? - страх дівчинки поступово почав зникати. - І якщо після вашої «смерті» інші відьми мали б жити, то чому лицарі знищили наш дім? - в Асти знов нагорнулися сльози.