Розділ двадцять перший

- Давай, Барде. Ти в нас сьогодні дуже жвавий, тому починай першим, - махнув рукою на хлопця Хаос.

- Ну… Мені багато розповідати не доведеться. Лес практично все й розповіла… - затих раптово золотистий. - Я був Лейфом, молодшим братом.

- Та ну? - зойкнув Бад, поглядаючи на брата по духу. - Справді?

- Так, а ти ким був?

- Я жив в Данії. Народився в родині рибаків. Ми були бідними і дитинство було важким. Тільки рибою і вдавалося перекусити, якщо ніхто інший не загребе. Коли мені виповнилося тринадцять, почався риб'ячий мор. Не було, що ловити. Усе село занепало, дійшло до канібалізму. Як мене батьки не вмовляли, я відмовлявся їх їсти. Коли запаси в покинутих хатах скінчились, а батьків не стало, я подався в невелике містечко. Там мене прихистив старий коваль. В нього зовнішність була дуже цікава, як на мене: зелені очі і не просто одного відтінку, а декількох! Райдужки переливалися з салатового до смарагдового. Мене в тому житті це завжди заворожувало. Ще в нього було довге каштанове волосся, зав'язане в гульку і руда борода по самі груди. Уявіть собі, руда борода! А він не рудий. Його звали Курт. Він навчив мене ковальському ремеслу. Усе життя я проробив ковалем. Успадкував майстерню після смерті старого. А він мені справді був за батька. Сам родину не мав, казав вогонь забрав. Він ніколи в подробиці не вдавався. Я ж одружився з Люсільдою. Була в місті одна красуня, що дуже смачно хліб пекла. В нас народилося троє хлопчиків. Загалом, життя було чудове, не враховуючи дитинство і різні неприємності.

- А як тебе звали, Баде? - поцікавилась Лес, сперши руку під підборіддя.

- Чарльз мене звали. В місті казали, що це надто благородне ім'я для такого селюка як я. Хоча я б не сказав, що я вже таким страшним був. Сірі очі, чорне волосся під горщик. Як ковальством зайнявся, то взагалі на гору став схожий. Мій другий батько мене добре годував.

Хаос посміхався, уважно слухаючи. Коли Бад закінчив свою розповідь, він перевів погляд на Аргона.

- Розповідай.

- Може краще Като?

- Ні, ми його на десерт залишимо.

Като ніяково поглянув на володаря. Зараз жовто-синій поводив себе більш стриманіше. І лише Хаос знав причину його поведінки.

- Я народився на острівному архіпелазі, що називався Ямато. Люди, що жили в цих краях були практично однієї зовнішності: у всіх чорне пряме волосся, темно-карі вузькі очі та невеличкий зріст. Але працьовитості та спритності цим людям не займати. Спільноти поділялися на клани і в кожного були свої обов'язки. Мій клан жив в горах і займався бойовими мистецтвами. Ми працювали найманцями, виконували замовлення заможних панів, інколи навіть самого імператора - це у них так правитель звався. Носили чорні костюми, ховали за масками обличчя. Працювали зазвичай вночі. Якщо доводилося вдень, то використовували грим. Був у мене в команді один хлопець, який настільки круто його виконував, що людину після пофарбування було зовсім не впізнати. Власну сім'ю я так і не створив. На старості навчав молоде покоління ніндзюцу. Так називалося в них основне бойове мистецтво. Загалом, цікаве було життя. Не жаліюся, - весело зітхнув Аргон, подивившись на кам'яну стелю із зображенням їхніх драконячих іпостасей.

Хаос кивнув, перевівши погляд на Ката:

- Розповідай, ми всі тебе дуже уважно слухаємо.

Друзі дивилися на синьоволосого парубка і не могли второпати, чому Хаос так акцентує увагу саме на його житті.

- Я був Локі, - вмить посерйознішав хлопець, з викликом поглядаючи на володаря, що продовжував усміхатися. - Я при житті не пам’ятав ким є Валькірія. Тому не треба з мене глузувати через це.

- То тебе це турбує, Като? - Хаос підпер голову рукою, закинувши ногу на ногу. - Чому?

- Тому що я знаю, як і ви всі, що Лес з Аргоном не байдужі один до одного. Просто ніхто цього вголос ще не озвучував. А після цього життя в мене відчуття, ніби я став зрадником і поліз не туди, куди треба, сам того не знаючи.

- Зараз ти - це ти, а не Локі. І Лес зараз не Валькірія. Вам треба було отримати цей досвід, тому не варто перейматися. Чи ви гадаєте, що Аргон, живучи життя шинобі не злягався з дівчатами?

- Тату!

- Все, дітки, не червонійте! Вже ж дорослі! - розсміявся Хаос, перевівши погляд на червону Лес. - Питай, доню.

- Стосовно пророцтва, про яке говорили ватажки інших рас. Вони знали про мене, про те, що я їм допомагала в далекому минулому. Особисто мені здається, що то була інша душа, а мене потім відправили на заміну. Це ж не могла бути я.

- Чому? Могла.

- Як? То ж занадто велика різниця в часі.

- Ну дивися, час тут іде зовсім не так як в матеріальному світі. Ти могла спочатку виконати своє завдання в астральному тілі. Якщо це прописано в твоєму життєписі, то це дозволяється. Якщо ж ні, то з астралу ти не висовуєшся. Побачивши тебе в астральному тілі, їхні предки сприйняли тебе за божество і склали пророцтво, в якому передбачили майбутнє. В їхньому світі могло пройти і тисячу років, а в астральному декілька хвилин. Певно, в тебе не повністю пам'ять відновилась, якщо ти початок виконання завдання не пам'ятаєш.  

- Напевно. Дякую, що пояснив.

- Будь ласка, а тепер вписуйте відомості в книжечки і шуруйте новий досвід здобувати! - Хаос жваво встав, рукою вказуючи на шафу.

- Володарю, ми ще від попереднього досвіду не відійшли, - пробурмотів невдоволено Бард.

- Нічого, вам пам'ять зітруть і не буде від чого відпочивати!

***

 В старій дерев'яній хатині при світлі свічок сиділа жінка. Її довге руде волосся прямими пасмами спадало на плечі, розтікаючись по спині, нижче лопаток. Вона сиділа в нічній сорочці біля ліжка, на якому лежала її шестирічна донечка. Жінка гладила її по волоссю, паралельно зістригаючи пасма по самі вуха.

- Пам'ятай, доню, це волосся тобі щастя не принесе. Тож ховай його від сторонніх очей, - шепотіла жінка, закінчивши стригти. - На світанку я розбужу тебе, ти одягнешся, візьмеш з собою торбу. В ній буде трохи хліба. Побіжиш в ліс. Там в самій хащі є покинута хатина дуже старої відьми. Той будинок наполовину спалений, але одна кімната все ж вціліла. В ній зможеш жити. Тікай з селища, не оглядаючись і забудь про мене.