Розділ чотирнадцятий

Надягнувши шкіряні рукавички, Сігні полізла першою. Під її вагою мотузка натягнулась і почала поскрипувати.

- А вона точно нас витримає? - Балкі занепокоєно поглядав на спритну варульфурку, що ніби навмисно розгойдувалася на мотузці.

- Серед нас амбалів нема, тому витримає! Лізьте по-одному! - вигукнула Сігні. Її ноги були закинуті на мотузку і схрещені. Дівчина вправно переставляла руки, проштовхуючи тіло вперед.

Діставшись протилежної сторони, вона вперлась ногами в каміння, підтягуючи тіло ближче, щоб ухопитися руками за виступи крутої скелі. Вставши в повний зріст, вона помахала.

- Ну ж бо! Не бійтеся!

Наступним поліз Балкі. Хлопцю здавалося, що саме від нього порветься мотузка, тому одразу прискорив рух. Тонкий канат навпаки розгойдувався ще сильніше. Стріла підігнулась в протилежний бік.

- Балкі, лізь повільніше, бо впадеш! - крикнула Валькірія, намагаючись вигнути стрілу.

Хлопець послухався і почав пригальмовувати, періодично поглядаючи скільки ще лишилося до протилежного берегу. Решта перелізли без перешкод.

- Тобі не шкода лишати ці стріли з мотузкою? А раптом знадобляться? - Локі переводив здивований погляд з конструкції на Сігні.

- Цей «міст» нам знадобиться на зворотньому шляху. Нічого з ним не станеться. Тут надто рідко ходять люди, бо знають простіший маршрут, - пояснила темноволоса, поправляючи лямки шкіряної торби.

- Тоді чого ми цим пішли?

- Бо в нас мало часу. 

- Сонце сідає… треба знайти де перепочити, - зітхнула Валькірія, спостерігаючи як низькі сонячні промені забарвлюють небо в багряний колір.

- Он там неподалік є величезний валун. За ним і сховаємось, - Балкі вказав на великий камінь, частково вкритий мохом, що стояв на сході від водоспаду. Навколо нього простягалась величезна рівнина, вкрита травою.

Здавалося, що він був недалеко, але підлітки до нього дісталися, коли сонце майже сіло. Розпаливши багаття з сухих пучків трави та хворосту, торбу з яким узяли з собою з дому, усі сіли колом. Деякий час сиділи мовчки, поки Локі не вирішив запитати:

- І як давно ти знаєш хто ми?

Дівчата перевели питальні погляди на Балкі.

- З дня жертвоприношення, - коротко відповів хлопець, жуючи сухий корінь якоїсь лікарської рослини.

- Ти бачив наші сутності? - вирішила приєднатись Саксі.

Хлопець кивнув.

Поки руді вели допит над худорлявим, Валькірія нарвала якомога більше сухої трави і зробила невеличку устілку, яку накрила в’язаним покривалом. Скрутившись калачиком, вона поклала голову на напівпусту торбу і заплющила очі. Тільки зараз, майже повністю розслабившись, вона відчула наскільки втомилась. Через деякий час до її спини притулилось щось тепле і пухнасте. Повернувши голову, Валькірія сонно звела брови.

«Так буде тепліше, спи.» - Сігні лежала в подобі вовка, ховаючи носа в пухнастий хвіст.

***

Валькірія стояла серед палаючих хат. Знов лунали страшні крики. Велась різанина. Навпроти неї на березі моря стояв батько. Прикриваючи відсутню руку плащем, він мовчки дивився на доньку теплим поглядом. Дівчина відчула доторк до плеча. Повернула голову. Повз неї, посміхаючись, пройшла мама. Ставши поряд з чоловіком, вона промовила:

- Доню, ми віримо в тебе. Пам'ятай про це. Все вийде.

- Мамо, тату… - схлипнула Валькірія, витираючи руками сльози. - Я так за вами сумую.

- Ми знаємо, маленький воїн, ми знаємо, - запевнив батько, відставляючи цілу руку в сторону. - Ходи до нас.

Дівчина зірвалась з місця і за кілька кроків подолала, здавалось їй, таку далеку відстань. З того часу, як вони покинули Нормандію, батьки жодного разу їй не снились. І зараз, обіймаючи обох, Валькірія не вірила своїм очам. Не вірила, що справді їх обіймає, чує їхні голоси.

- Йди вперед, не оглядаючись назад, доню. Минуле створене не для того, щоб до нього повертатись. Відпусти, - шепотіла Тора, гладячи доньку по маківці. 

- Тільки пообіцяйте мені, що ви нікуди не зникнете, прошу… - плакала дівчина, вже не намагаючись стримувати настирні потоки сліз.

- Обіцяємо, - Фінн міцніше стиснув в обіймах.

- Валькіріє… Валькіріє… що з тобою?.. - лунали голоси, десь далеко. Поза свідомістю.

- Повертайся, тебе вже чекають! - посміхнулась мама, піднявши погляд в небо.

***

Валькірія відчула як її трусять за плечі. Позбавляючись сонного мороку, вона нарешті відкрила очі. Перед нею сиділо три пари стурбованих очей.

- Валькіріє, з тобою все гаразд? - запитала перелякано Сігні.

- А що сталося?

- Ти голосно плакала уві сні… А ці бовдури паніку тут розвели. Ну плаче людина, чого ж панікувати?! - обурився Балкі, перебираючи трави в шкіряному мішечку біля вогнища.

Сестри разом з Локі перевели обурені погляди на худорлявого.

- Все гаразд. Просто… батьки снились… - зітхнула Валькірія, кутаючись в хутро. - Я в порядку.

Усі троє сіли навколо дівчини, втішно гладячи її по спині.

- Як би тобі не було важко, пам'ятай, що ми поряд. Ти не сама, - з серйозним тоном зазначив Локі. Дівчата кивнули. Інші слова були не потрібні. Найголовніші вже були сказані.

- От же ці сентиментальності… - проскреготів, як старий пень, Балкі. Наливши в дерев'яний кухоль гарячої води і додавши до неї трав, він перемішав усе паличкою і підійшов. - На, ви випий і лягай спати. Сни не турбуватимуть.

Валькірія вдячно кивнула, взявши кухоль в руки. Зелена рідина виблискувала жовтим при світлі вогню. Трави вже встигли опуститись на дно. Випивши вміст кухлю, вона скривилась, витираючи губи тильною стороною руки.

- Гірке…

- Не всі ліки бувають смачними, - стиснув плечима темноволосий, сідаючи на місце. - Лягайте спати. Я побуду на варті.

Усі мовчки повлягалися на покривала. До самого ранку казусів не траплялося.

***