Розділ дванадцятий

- В сенсі світ загине? Ви що в це дійсно вірите? - обурився Локі, похитуючись на рудому коні. - Це ж абсурд!

- Краще прислухайтесь, бабця дурниці говорити не буде, - Балкі збирав неподалік трави. На широкому лузі розкинувся туман.

- Пропоную вирішувати проблеми по мірі їх надходження, - Саксі набирала воду зі струмка у шкіряні баклажки. - Поки нічого не сталося, переживати марно.

- Скоро опівдень, - нагадала Валькірія, приставивши декілька пальців до сонця. - Треба щось поїсти.

- Це не проблема. Поки ви тут порались я впіймала декількох зайців, - Сігні підняла над головою двох вухатих. - Як гадаєте, нам вистачить пообідати?

Усі схвально кивнули, сідаючи на коней. Вздовж лугу пролягала протоптана широка стежка до магмових гір. Велетенські древні породи, утворені лавою колись діючого вулкану, зараз були чорними з загостреними рубчастими вершинами, на нижніх рівнях яких росла дрібна трава, а каміння вкривалося мохом.

- Завернемо за гору, там вітру не буде! - гукнув Балкі, повертаючи коня в лівий бік.

Усі повторили маневр, шкірячись від морозного вітру. За горами простягалась величезна тінь, що вкривала невеличкі зелені пагорби. Між ними виднілась дерев'яна хатинка, біля якої паслася отара овець. Неподалік від них стояв чоловік в темній накидці, чорні штани тісно прилягали до ніг. Його голову прикривав капюшон, в руках він тримав палицю. Підлітки влаштувались біля самої гори, готуючись розпалити багаття.

- Не думав, що тут хтось може жити, - підмітив Локі, з цікавістю спостерігаючи за пастухом.

- Він нас не чіпає і ми його не чіпатимемо, - Саксі складала хворост, коли до їхнього невеличкого табору підійшла одна з вівць.

Хутро білого створіння спадало на очі, не даючи нормально бачити. Вівця незграбно ступала, іноді плутаючись у власних ногах.

- Бідолашна, - зітхнула Валькірія, дістаючи маленького ножичка. - Зараз я тебе трошки підстрижу.

Позбавляючись відрісшого хутра на очах, дівчина не помітила, як до неї наблизився рудий волохатий пес. Він дихав надривно, висунувши рожевого язика. Пухнастий хвіст гойдався зі сторони в сторону.

- Паче, ну куди ти побіг?! Я що тебе маю по всім пагорбам шукати?! - долинув старий чоловічий голос.

Пастух біг в їхню сторону, спираючись на палицю. Було видно, що він клигав на одну ногу.

Собака побіг до нього, радісно підстрибуючи.

- Зірко, а ти що тут робиш?! Не лізь до дітей!

Вівця ніяково опустила очі і пішла назад до пасовища.

- Все добре, дідусю, ми лише їй чолку підстригли, щоб бачила куди йде, - пояснила Валькірія, ховаючи ножа на місце.

- А, он воно що… не помітив, - пробурмотів старий, погладжуючи пса. - А ви куди прямуєте?

- До селища Акурейрі. В нас випробування, - приєднався до розмови Балкі, з підозрілим поглядом розглядаючи старого.

Сиве волосся як і борода були підстрижені. Блакитні очі яскраво світились.

- О, то ви майбутні вікінги, - усміхнено промовив старець, потираючи бороду. - Тоді ласкаво прошу до моєї скромної оселі. І не бійтеся, я теж колишній вікінг, - він перевів погляд на стурбованого Балкі. - Я Аксель Вульфард, будем знайомі.

Підлітки між собою переглянулись, подумки дійшовши спільної згоди. Взявши коней за поводи, усі пішли до старої дерев'яної хатини, дах якої вже вкрився товстим шаром моху. Всередині пахло горілою деревиною та сіном.

- Хутра в мене достатньо, на підлозі усі поміститесь, - радісно говорив старий, насипаючи в дерев'яний посуд ще гарячий суп. - Супчику не бажаєте?

Локі наважився першим вийти вперед і взяти миску з рідиною, в той час як інші ніяково переминалися з ноги на ногу. Голосно ковтнувши невидиму грудку, він підніс ложку до рота. По скроні стікала крапля поту.

«Хоч би не отруїтись, хоч би не отруїтись…» - судорожно літали думки в голові хлопця. В повітрі літала нікому не зрозуміла напруга. Чомусь усім Аксель здавався підозрілим.

Коли ложка супу нарешті потрапила хлопцю до рота і скотилася з ковтком по горлянці, Локі з тремтінням видихнув, охриплим голосом промовивши:

- Дуже смачно… справді.

Аксель схвально кивнув, наповнюючи інші миски. Усі сіли на розстелене хутро на підлозі. В невеличкому каміні потріскувало багаття. З одного єдиного вікна, що більше було схожим на хвіртку, яку роблять в хліву, було чутно завивання вітру. Першою тишу вирішила порушити Саксі:

- Акселе, скажіть, ми у вас перші гості чи ви усіх мандрівників так приймаєте? - дівчина з обережністю підбирала слова, щоб отримати потрібну їй інформацію.

- Можете мене не боятись, я з того ж селища, що і ви, дітлахи, - посміхнувся Аксель, оглядаючи теплим поглядом усіх присутніх. - Ви не перші, кому я допомагаю в дорозі. І хоч ви будете тут недовго, я усе одно хотів би знати ваші імена.

- Ой, вибачте! - знітилася руденька, вільною від посуду рукою вказуючи на кожного. - Мене звати Саксі, це моя сестра Сігні, це Валькірія, це Локі, а це Балкі.

Усі по черзі кивнули головами.

- Дідусю, що вас змусило піти з селища? - вирішила доєднатись до розмови Валькірія.

- Колись я був кращим воїном Вік-Мірдала, але усе змінилося після останньої для мене битви, - Аксель похлопав по хворій нозі і підняв штанину.

Перед очима підлітків постала моторошна картина: частина ноги під коліном зсохла і потемніла до кольору кори дерева. Шкіри та м'язів настільки було мало, що з надірваних частин проглядалась кістка. Складалося враження, що в забальзамованого мерця відрізали ногу і пришили її цьому чоловіку.

- Хто це зробив?.. - тремтячими губами запитала Сігні.

- Це довга історія… - зітхнув Аксель, складаючи брудний посуд на кухонний стіл. - Зараз я миски помию і сяду розповідати.

- Дозвольте вам допомогти! - відгукнулися дівчата, одночасно піднімаючись з підлоги.

Хлопці набрали води зі струмка, що тік неподалік від хати. На вулиці вже сутеніло. Поки дівчата порались з посудом, старий разом з псом заганяли отару в загороджений для них двір. Коли з господарськими справами було завершено, усі повернулись до каміну на хутра. Аксель додав більше дров. На вулиці ставало все холодніше.