Розділ одинадцятий

- Валькіріє, з тобою все гаразд? - Локі повільно підійшов до кущів, з яких виглядали людські ноги. На його поясі вже висів впольований білий песець.

- Де ти його знайшов? - Валькірія підняла на хлопця погляд, сповнений цікавості. Вона продовжувала сидіти на русявому, не поспішаючи прибирати ножа з його горла.

- Неподалік від кам'яних ущелин, - відповів Локі, поводячи себе як ні в чому не бувало. За ці місяці він звик бачити, як Валькірія б’ється зі своїм молодшим братом. Обійшовши дівчину, він взяв зайця за вуха. - Закінчуй з ним. Я понесу.

Валькірія усміхнулась, з усієї сили вдаривши білявому рукояткою ножа в щелепу. Той втратив свідомість. Його очі закотились, з привідкритого рота потекла слина.

- Фу, яка бридота! - скривилась Валькірія, стаючи в повний зріст.

Усміхнено переглянувшись між собою хлопець з дівчиною вирушили назад до селища.

Почало сутеніти. Біля ідола розпалили величезне багаття. Дужі чоловіки повиносили з хат величезні столи, лави. Жінки наставили посуд з різноманітними стравами. Пахло на все село. Перед ярлом знов вишикувались хлопці та дівчата. Всі тримали при собі здобич. Пройшовши вздовж строю, Еміль спитав:

- Щось Отріга не видно… Не хоче бути на святі?

- Так сильно не захотів, що вирішив завадити моєму полюванню. Тепер лежить в кущах, відпочиває, - злорадно посміхнулась Валькірія.

Ярл звів густі чорні брови. Його погляд був повним здивування. Решта, хто стояли в строю, теж з цікавістю поглядали на Валькірію.

- Я з ним потім розберуся, - відповів Еміль, посміявшись. - А зараз, святкуйте!

Розпочалося урочисте частування. Дорослі пили, співали, танцювали, їли. Дітлахи бавилися кістками під столами, бігаючи з одного кінця на інший. Валькірія пішла відносити зайця додому. За невеличким столом на кухні сидів Лейф. Склавши руки в замок, та поставивши лікті на стільницю, він понуро опустив голову. Відрослий чуб спадав йому на обличчя, прикриваючи зелені очі.

- Чого ти тут сидиш як бідний родич? - посміхнулась Валькірія, кладучи здобич на стіл.

- Ти зайця вполювала? - хлопчик проігнорував питання сестри, перевівши погляд на звіра.

- Так, можу тобі його приготувати. Я ж батькам обіцяла про тебе дбати, коли ти ще не народився, - Валькірія схопила брата в обійми і почала чухати йому голову.

- Припини це, я вже не маленький! - хлопець скочив зі стільця, намагаючись звільнитись від цупких рук сестри.

- Добре, добре, тільки не ображайся! - дівчина відпустила Лейфа і вийшла на двір.

За хатами горіло світло від смолоскипів. Було чутно співи, веселощі, крики. Люди відпочивали.  

- Може підеш на свято? - запропонувала Валькірія, повернувши голову до брата. - Годі вже в хаті сидіти!

- Мені там робити нічого, - Лейф встав зі стільця і пішов в іншу кімнату, закриваючи за собою хутряну завісу.

Валькірія важко зітхнула. Небо було сьогодні зоряним. Роздивляючись його, вона повільно йшла стежкою, оминаючи дерев’яні хати.

Чиясь велика міцна рука схопила з-заду за шию і сильно вдарила дівчину головою об стіну.

Перед очима з'явилась купа червоних та чорних цяток. Хапаючись за голову, Валькірія повільно розвернулась, намагаючись роздивитись, хто перед нею стоїть. Х'ялті та Гардар мовчки спостерігали за нею. Взявши знов її за шию, лисий парубок з загрозливим поглядом процідив, ледве не плюючи дівчині в обличчя:

- Що ти зробила з Отрігом?!

Спантеличений погляд Валькірії змінився на гордовитий. Єхидно посміхнувшись, вона спокійним тоном відповіла:

- Провчила. Нічого на чужу здобич зазіхати!

- Ах ти ж нахабна дурепа! - Гардар скривився, знов вдаряючи дівчину об стіну. Х'ялті стояла поруч,  слідкуючи, щоб не було свідків.

- Де він?! Де ти його лишила?!

Почувся гучний свист. В стіну щось врізалось. Гардар перевів погляд, розглядаючи стрілу, що встромилась прямісінько біля голови Валькірії.

- Гардаре, відпусти її, або наступна стріла буде в твоїй голові! -  вигукнула Сігні, виходячи з тіні однієї з хатин, з натягнутим луком.

- Сігні, не лізь не в свої справи! - насупилась Х'ялті, дістаючи метальну сокиру з ременя на стегні.

Користуючись ситуацією, Валькірія влупила ногою в низ живота. Хлопець крикнув, хапаючись руками за найвразливіше місце.

- В яблучко! - засміялась Сігні, ховаючи стрілу собі за спину.

Валькірія ще раз вдарила коліном в щелепу Гардару і прудко оминула спантеличену Х'ялті. Вона однією рукою трималась за голову, чоло та скроні страшенно боліли, але треба було йти. Взявши Валькірію під руку, Сігні прошепотіла:

- Ходімо.

- Куди зібралися?! - Х’ялті з шаленим поглядом розвернулась, готуючись запустити метальну сокиру в спину світловолосої, але щось їй завадило.

Зброя вискочила з рук, падаючи на землю. На дівчину насувався величезний бурий ведмідь. Його очі горіли страшним жовтим вогнем, з гострих зубів стікала піна.

Впавши на спину, Х'ялті почала тремтячими руками відсуватися назад. Ноги взагалі заніміли і не хотіли слухатись. Не зводячи переляканих очей з великого звіра, вона дряпала нігтями землю, намагаючись відповзти якомога далі.

Сігні з Валькірією встигли завернути за іншу хату і вже не бачили, що позаду відбувається.

- Не… не чіпай мене! - наважилась викрикнути дівчина, рухаючись з останніх сил.

Ведмідь клацнув зубами перед її обличчям і розвернувся, зникаючи серед будинків.

Сігні та Валькірія перейшли на біг і дісталися краю селища. На березі стояли розвантажені дракари та купа невеличких човнів. При світлі смолоскипа Гуннар плів рибальну сітку, сидячи на дерев’яній діжці. Побачивши дві постаті, що стояли, відхекуючись біля одного з човнів, він встав і взяв смолоскип.

- Що це з вами?

- Гуннаре… давай… я… іншим разом розповім, - відхекуючись, ледве промовила Валькірія. - Зараз не до розмов.

- Знову у щось вляпалась?! - невдоволено пробурмотів хлопець, склавши руки на грудях.