Розділ дев'ятий

Локі ходив по піску, вимальовуючи палицею птахів. Його лице було насуплене, зосереджене. Наступивши на випуклий камінець, що лежав на тому місці, де він мав провести лінію, хлопець раптово зупинився, піднявши голову до неба. Серед білих хмар літали чайки.

- Точно! - вигукнув Локі, клацнувши пальцями.

Він продовжив проводити лінії, дуги, поки в нього не вийшло щось на кшталт птаха. Малюнок на піску виглядав як комбінація палиць, поєднана тонкою тканиною, що нагадувала крила кажана. Увіткнувши палицю в пісок, хлопець поставив руки в боки, весело посміхаючись.

- Локі! - долинув голос з зелених пагорбів.

До пляжу прудко спускалась Валькірія з льняною торбинкою у руці. Легкий вітер колихав її золотисте волосся, що вибилось з довгої коси. Притримуючи поділ синьої сукні, вона прискорила ходу, майже біжучи.

Локі махав рукою, йдучи назустріч.

- Дивно… як це так виходить… що я тебе знаходжу, а Марта… ні, - захекуючись, промовила дівчина.

- Мене можуть знайти тільки якщо я сам цього захочу, - посміхнувся хлопець, кладучи руку на плече Валькірії. - Щось сталося?

- Та ні… Ми просто з мамою спекли крінглі. Вирішила тебе пригостити, а ще ти казав, що багато цікавих місць знаєш. Може кудись сьогодні підемо? - з посмішкою на обличчі дівчина пригостила парубка солодкою випічкою у формі кілець.

- Ти вже Інгрід мамою звеш? - поцікавився Локі, куштуючи крінгель.

- Три місяці пройшло. Ми настільки стали близькі, що тепер відноситись до них не як до сім'ї було б не ввічливо. Еміль з Інгрід давно мене донею називають, а Лейфа сином. Старші брати дбають про нас. Востаннє я така щаслива була, коли ми з татом тренувалися на урвищі і коли мама співала колискові на ніч, - розповідала Валькірія, трохи понуривши голову. - Я сумую за батьками, але старанно виконую останнє мамине прохання.

- Яке? - Локі сів з дівчиною на пісок, не зводячи уважного погляду.

- Перед своєю смертю вона сказала: «Живи». 

- Ага, тобто, якщо б вона тебе про це не попросила, ти б не жила? - з усмішкою поцікавився хлопець, спостерігаючи за спантеличенням Валькірії.

- Ну в тебе і жарти, Локі! - обурилась дівчина, штовхаючи рудоволосого в плече. - Звісно б жила! Просто її заповіт додає більше значення…

- Я тут дещо придумав… Хочу, щоб ти на це подивилась, - Локі підвівся на ноги, подаючи Валькірії руку.

Дівчина уважно розглядала конструкцію, що була намальована на піску.

- Це рукотворний птах?

- Повітряний змій. Сьогодні піду назбираю потрібних гілок. Шкіра з мотузками в мене є, то ж думаю на створення піде десь днів зо три.

- А можна мені тобі допомогти? - благальним поглядом подивилась на хлопця Валькірія. 

- Можна, тільки вдягнися тепліше. Не знаю як довго ми будем ходити по острову.

Дівчина кивнула, прудко направляючись до селища за накидкою. Через деякий час вони з Локі зустрілися на тому ж березі. На хлопцеві була накидка з хутра, що закривала льняну сорочку. Шкіряні штанці були в купі ремінців, на яких були закріплені різноманітні інструменти та ножі. Поправивши дерев'яну раму на спині, в яку складатиметься гілля, Локі кивнув Валькірії, рушаючи вперед.

На острові було багато печер. Біля деяких з них простягалися невеличкі гаї дерев. Зупинившись в одному із них, хлопець дістав з поясу невеличку сокиру і почав рубати більш міцніші гілки осики. Валькірія збирала вже відрубані і складала в раму, що стояла на землі, поки хлопець лазив по деревам. Коли вони закінчили, в небі здійнявся сильний вітер. Почався проливний дощ.

- Кепські справи… - пробурмотів Локі, кривлячись від крапель, що падали йому на голову. - Треба йти в печеру.

Валькірія кивнула, зібравши останнє нарубане гілля.

Сирість печери пробирала до кісток. Видихнувши повітря, дівчина спостерігала як воно розсіюється паром. Обпершись об вогку стіну, вона присіла, сильніше закутавшись в хутряну накидку. Локі намагався розпалити вогнище з зібраного гілля.

- Прокляття, яке ж воно вогке, - процідив крізь зуби хлопець, ламаючи гілку.

- Не треба, ми ж його збирали для повітряного змія.

Його очі набули жовтого блиску. В напівтемряві здавалося, що вони світяться. Валькірія промовчала, зробивши вигляд, що не побачила. Вона давно хотіла поговорити з Локі про його очі, але все ніяк не наважувалась. Не знаходилося приводу. Боялась побачити його подобу.

Дощ посилився. Важкі краплі сильним стукотом билися об землю та верхівку печери. Дерева хилили гілля від сильного вітру.

- Цікаво, скільки нам доведеться тут просидіти… - вчергове пробурмотів рудий, за допомогою каміння запаливши гілки, які були більш-менш сухими.

- Я піду подивлюся, що в печері, - попередила Валькірія, рушаючи вглиб темряви.

Спочатку зовсім нічого не було видно, але згодом подекуди стіни засвітилися тьмяним синім сяйвом. Дівчина підійшла до одного з них роздивитися. Сині слизькі цятки нерухомо лежали на камінні. Провівши обережно пальцями, дівчина повернулась до Локі з питанням:

- Що це таке?

- Якісь маленькі істоти. Вони дуже повільно пересуваються і харчуються пліснявою. Це те, що я за ними спостерігав. А так я про них небагато знаю.

- Весною знов буде посвята, ти будеш брати участь? - поцікавилась Валькірія, повертаючись до хлопця.

- Гадаєш, є сенс?

- Чому ні? Я впевнена, що з останнього твого випробування ти змінився. Я теж братиму участь.

- Я подумаю, -  усміхнувся Локі, спостерігаючи за язиками полум'я, що хаотично танцювали під звуки дощу. Йому вдалося розпалити вогнище.

Валькірія сіла поруч, теж розглядаючи вогонь.

Коли дощ скінчився, вони погасили вогнище і вирушили назад з новою купою гілок.

Марта стояла на березі моря. Її волосся було замотане в багряну хустку, а зелена сукня колихалась від вітру. В руках вона тримала кошик зі свіжоспеченим хрустким хлібом, що був замотаний у вишитий різнокольоровими нитками рушник. Її очі були сумні, але в них палахкотіла надія.